Без козиря (збірник)

– Призвичаюйся, Трохиме, – повчально сказав Сусiдка, – тобi його не минувати. Ну, там уже моя кавалерiя виглядае мене! – І вiн задрiботiв по квершлагу до стайнi.

Знову чмокнула клiть, стукнули дверi, i пiд жовте свiтло з обличчями мерцiв вийшли ще п'ятеро шахтарiв.

Шахтiвничий дивився на них зляканими очима:

– Цiлий ранок отак!

Ілько, пригнiчений глухим, темним пiдземеллям, мовчав. Вiн уже тремтiв усiм тiлом: до шкiри, вкритоi сиротами, мов пластир, неприемно липла сорочка. Його потягло назад, на-гора.

Вiд думки, що в цьому страшному мороцi доведеться пробути аж дев'ять годин, хотiлося заплакати.

Жовте свiтло лампочок пересилювало темряву тiльки пiд ногами. У багнi блискали рейки, а над головами, мов ребра кiстяка, прогиналися пiд вагою землi цвiлi цямрини. Вiд постiйноi вогкостi вони обросли слизьким мохом i обступили темну печеру, мов казковi дiди з довгими бородами. В iржавих трубах, що тяглися попiд стiнкою, щось методично цокало, нiби хтось, бавлячись, бив по них залiзним прутиком.

Пiд другою стiнкою дзюрчала каламутна вода, а над нею струнами тяглися дроти. Густе, протухле повiтря було холодне й липке. Ілько змерз, сидячи на колодi, i тепер нервово здригався.

Із квершлагу вони звернули в людський ходок. У вузькому й низькому ходку можна було йти, тiльки зiгнувшись удвое. Вiд вогкостi до тiла прилипала сорочка, баюри пiд ногами були повнi смердючоi рiдини. Ільковi чунi давно вже чвакали i, попадаючи на лисий камiнь, ковзалися, як на льоду.

Схожий на нору, ходок круто спускався вниз, i тому Ілько, вже кiлька разiв пiдсковзнувшись, сiдав задом просто в калюжу. Батько i Гирич iшли попереду так ловко, нiби у них пiд ногами слалась утоптана по полю стежка. Тiльки чути було, як чвакали iхнi чунi. Задоя осилював дорогу труднiше. Вiн уже не хрестився i не згадував Бога, а тiльки кляв адмiнiстрацiю, шахтарське життя й довгий ходок. Незрима «мать» заплiталася ним у кожну пару слiв. Позаду чути було тужливий голос Хабiбули:

– Нема красний товариш.

– Моя твоя товалис, – запевняв його Люй Лi.

Коли переходили штрек, де Ілько хоч на хвилину розправляв нiби побитий уже поперек, праворуч, у свiтлi лампочок, видно було схожi на вужiв двi линви. Ілько знав, що там працюе бремсберг, спускаючи на линвах униз до корiнного штреку вагончики з вугiллям, а вгору до вибоiв тягнучи порожняк.

Нарештi вони знову вийшли на штрек. Тут уже можна було випростати принаймнi хоч спину.