Без козиря (збірник)

Спiтнiле, розпарене вiд незручноi ходи тiло знову охопив неприемний вогкий холодок. По штреку тяг скрiзний вiтер. Десь у глухiй непрозорiй млi почувся нiби гуркiт пiдводи на мосту. Вiн котився з глибини штреку по рейках iм назустрiч. Пригнувши голови й трохи схиливши iх убiк, шахтарi мовчки простували далi, припечатуючи заболочену землю жовтим свiтлом. Потiм блимнув спереду кошачим оком вогник. Гуркiт загримiв уже перекатами грому, iз штреку вирвався й пролетiв дикий свист. Усi враз влипли спинами в стiнку мiж стояками.

– Ільку, не лови гав!

Але вiн уже, як i iншi, притиснувся спиною до гострого камiння. Повз живiт, важко дихаючи, протупотiв кiнь, сливою блиснуло око, за ним з переднього вагончика блиснули бiлками очi коногона, а на борту мигнуло свiтло лампочки.

Позаду, п'яно коливаючись, тяглися, гуркочучи густим басом, п'ять вагончикiв.

До вибою було з версту. Старi шахтарi добре знали кожен крок i пiд ногами, i над головою. Ідучи, вони вже машинально нагинали або вiдхиляли голови в тому мiсцi, де сволоки випирали зi стелi або, трiснувши, стирчали униз, як перекинутi крокви.

Ілько йшов сюди вперше, i тому сволоки весь час збивали йому шапку на потилицю, а ноги раз у раз спотикались об шпали. Коли шахтарi зупинилися бiля пiчки, у Ілька на лобi сидiло вже кiлька гуль i нестерпно болiли в'язи.

Всi стомлено опустилися на купу чорного вугiлля.

– А лiс е, Трохиме?

Задоя зiтхнув:

– Кажуть, старих пiдпорок нагнали.

– І на цьому баришi наживають?

Із темноти виступив Семен Сухий i мовчки сiв перед ними навпочiпки.

– Паренька привiв? А про Клима не чути?

– Та хтозна. Нашi нiби стоять бiля самого кордону в Росii i, кажуть, частенько заскакують через кордон, а щось не пише.

– А що про Максима чути?

– Передавали тiльки, як вiн по-геройському на допитi тримався: «Я, – говорить, – член партii бiльшовикiв, i ви можете, – говорить, – все з нами робити: бити, катувати, розстрiлювати, але iдеi, – говорить, – нашоi ви вбити не зумiете.

Вона непереможна в силi i славi своiй».

– Що той катехiзис! – пхекнув iронiчно Задоя.

– Закрутило в носi, – кинув йому Гирич. – Почекайте: закрутить ще й нижче.

Повз них, чвакаючи в болотi, проходили чорнi постатi й зникали в темрявi. Із вибоiв уже долiтали методичнi удари обушкiв, десь щось свистiло, як паровоз на соннiй станцii. Інодi свист стишувався i починалося квакання.

– Жаби, чи що? – запитав пошепки Ілько.