Без козиря (збірник)

– Хочу десь пiдводу найняти.

– Тiкаете?

– Не тiкаю, а не хочу працювати на нiмцiв.

– Правильно робите, Григорiю Петровичу, я вам допоможу з пiдводою.

Майже опiвночi на селище повернувся червоногвардiйський роз'iзд. Вiв його Клим Байда, який сидiв у сiдлi, як справжнiй командир. Люди все ще не розходились.

– Не було ще? – спитав Клим на гурт.

Всi знали, про кого йде мова, але, уникаючи цього слова, глухо вiдповiли:

– Не було.

Роз'iзд виiхав за селище, покрутився пiд мiсяцем у полi i знову через Калинiвку поскакав на схiд.

Шахтарi почали розходитись. Самоохорона, побачивши знову червоногвардiйцiв, теж зникла. Тепер до самого ранку тишу будило тiльки ритмiчне чохкання паровика, що висмоктував iз шахти воду.

О десятiй годинi ранку в степу показався нiмецький роз'iзд iз списами. Чорний прапорець летiв над вершниками, як ворон. Просто на Калинiвку скакали тi, що протягом чотирьох рокiв сповнювали сльозами серця i очi мiльйонiв, вiд кого в багатьох ще болiли рани. Скакали тi, яких i в полi, i на заводах зустрiчали прокльонами, тi, на яких чекала з надiею бiльшiсть iнженерськоi колонii.

Сяючи новими гудзиками i значками, адмiнiстрацiя шахти ще спозаранку топталася з родинами на вулицi. Хто все ще не покладався на чутки i носив своi значки в кишенях, тепер вiдбiгав кудись у закапелок i хутко начiплював iх на кашкет.

– Кажуть, Григорiй Петрович утiк уночi.

– А ви хiба були iншоi думки про нього? Вiрою i правдою служив комiтетам, на що ж вiн може тепер розраховувати, крiм заслуженоi розплати?

– І штейгера Зеленого не видно, i конторника…

– Мабуть, усе ще не вiрять, що кiнець Радам.

Завтра полiзуть у шахту як миленькi. Якi можуть бути сумнiви? Нiмецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: «З боем чи без бою брати Калинiвку?»

– Справдi? І що вiн вiдповiв? Ігорю Болеславовичу, що ви вiдповiли нiмецькому командировi? Хто це запитував, генерал?

– Ну, звичайно, генерал! – вiдказав iнженер Дзiковський, завiдувач шахти, обдаровуючи всiх золотою посмiшкою.

Вiн був знову тут хазяiн. – А що ще можна було сказати? Просимо ласкаво, сказав. Бiтте, гер генерал!

– Хто б наважився з ними битися?

– А Федiр Гливкий! – Вiд смiху iнженер Дзiковський аж почервонiв.

Хвилюючись од наближення зустрiчi, мешканцi колонii скупчилися перед конторою на майданчику, посиланому жовтим пiсочком. Пiд весняним сонцем блискавками мерехтiли списи, а конi викрешували iз брукiвки iскри.