Благослови, душе моя, Господа!..

На Юрiя напасенi корови поверталися з лiсу iз барвистими вiнками на рогах i були гордi, мов королеви, – я й донинi не розумiю зневажливоi приказки на адресу жiнок, якi не вмiють зi смаком одягатися: «Виглядае, як корова у вiнку». Це несправедливо, корова у вiнку виглядае велично, як сама природа; юрiiвський похiд корiв з лiсу здавався менi завжди найурочистiшою процесiею…

Старосвiтськi дiди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у пiдперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – тi дiди, якi ревно дотримували посту i мужньо вистоювали в церквi на безкiнечних проповiдях згрибiлого вiд рокiв отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самi в очi бачили «так, як оце я виджу вас»; були тi нявки начебто неймовiрно вродливi, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднiлися нутрощi.

Кожен добрий господар мав свого домовичка, навiть якщо ними були цвiркун або саламандра. А хто мiг заперечити дiдовi Мироняковi, що дiдич Ромашкан на Воловому мае чорта i того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дiд у 1939 роцi не так iз зловтiхи над експропрiйованим бiльшовиками помiщиком, як iз гордостi, що не збрехав…

У моему Трачi стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозумiти, чому – легко…

Минулого лiта я мав гостю з Австралii, панi Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якоi я перед тим мешкав, перебуваючи майже два мiсяцi на п’ятому континентi.

Для неi Гонконг, Швейцарiя, Альпи, Австрiя, Гонолулу – це так як для мене Коломия, Отинiя, Заболотiв, Снятин…

Та я повiз ii у Трач. І повiрте: як стала моя панi Стефа на Зрубi, звiдки найкраще видно село (якщо взагалi його можна побачити), то так i занiмiла. «Це неймовiрно, – тiльки й сказала. – Є село – i немае його».

А я собi думаю водно: в чому полягае ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бiсектрисi мiж напрямками Заболотiв – Косiв), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тодi на стiну лiсiв, що здиблюються все вгору i вгору.

Входиш у той лiс стежкою або дорiжкою, нинi заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаешся нею досить стрiмко до Зрубу, тут виходять з лiсу кiлька хаток, що спинилися на краю горба, i звiдси видно вже Трач.