Осінні узори

Осiннi узори

Роман Іваничук

Роман Іваничук (нар. 1929 р.) – вiдомий украiнський письменник, громадський дiяч, лауреат Нацiональноi премii iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. У доробку патрiарха украiнськоi iсторичноi романiстики двадцять iсторичних романiв, якими вiн намагаеться, за його висловом, «внести дрiбку своеi працi для збереження й повернення iсторичноi пам’ятi в народi», служити йому «мечем i мислiю». Художне слово стало для Романа Іваничука саме такою зброею.

«Осiннi узори» – це книжка про звичайних людей, добiрка новел i оповiдань, написаних у рiзнi роки, з сюжетами, вихопленими просто з життя. Це своерiдна сповiдь письменника-життелюба, лiтописця не тiльки сивоi давнини, але й своеi епохи. В його творах можна знайти атмосферу, настрiй, образи, запахи й смаки улюблених мiст i мiсць, як вони закарбувалися у пам’ятi автора. Тут е все – радiсть, печаль, краса, усмiшка, кохання, надiя i смiх. А головне – в оповiдках (як iх називае автор) е мудрiсть.

Справжня мудрiсть бачити свiтло навiть у сутiнках i вiддавати любов беззастережно i чесно. І цiею мудрiстю щедро дiлиться людина чиста, глибока – i водночас дуже проста. Власне, яким i повинен бути справжнiй мудрець.

Роман Іванович Іваничук

Осiннi узори

Новели та оповiдання

Свiт зловив мене, i я тiшуся тим

Замiсть передмови

Контратекст

Творчiсть Романа Іваничука – хiба це не одна з найяскравiших сторiнок у сучаснiй украiнськiй лiтературi? Вiд молодечоi новелiстики до «всенародних» «Мальв», котрi були популярними, мали стотисячнi тиражi й чи не сотнi рецензiй, мали мiльйони читачiв на «материку» i у всiх украiнських дiаспорах; вiд «Мальв» до елiтарного й, здаеться, нiде не рецензованого триптиху «Смерть Юди» – так виглядае ця непересiчна лiтературна бiографiя.

Якби хтось забажав сперечатися зi мною з приводу тих означень – прошу дуже, я готова аргументувати й упевнена, що переконаю кожного в своiй рацii.

Це зовсiм не краснi слова з нагоди досить поважного ювiлею: Іваничук насправдi заслуговуе на визнання й навiть вищих суперлятивiв, але рiч у тiм, що я суперлятивiв терпiти не можу й похвалу переважно вимовляю над силу, як крiзь зуби, бо все досконале здаеться менi настiльки природним, що нiби iншим i бути не може.