Благослови, душе моя, Господа!..

1948 року його з сiм’ею вивезли в Сибiр, де вiн вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нiчево не расте»; повернувся до Коломиi через десять лiт – знищений i хворий.

Богдан Левицький (Штраус) викладав пiсля вiйни украiнську мову й лiтературу в середнiй школi № 1, колишнiй гiмназii. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потiм у Щирецькiй середнiй школi на Львiвщинi, я подавав цей урок за його «рецептом», i мене ставили в приклад усiм мовникам району. Штраус швидко запримiтив у мене лiтературнi нахили, може, запам’ятав мое вторгнення в клас матуристiв.

Вiн опiкувався мною аж до десятого класу включно: залишав пiсля урокiв i розкривав передi мною чари тичинiвськоi поезii та прози Юрiя Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Вiдкладiть пiдручники i слухайте те, чого в них немае. Вiрш «Партiя веде» вивчiть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменацiйних бiлетах. Це вам дасться легко: ритмiка вiрша така сама, що в «Лисi Микитi»… І десять урокiв поспiль декламував нам поезii iз «Сонячних кларнетiв» i «Золотого гомону», аналiзував поему «Сковорода», i тому я нiколи в життi не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися i вправляються ще й досi невiгласи… Я був останнiм випускником у Левицького. Вiн раптом помер пiсля нашого випускного вечора, i я, йдучи за домовиною, повторював у думцi напутнi слова вчителя: «Лiтература – совiсть народу, i доторкатися до неi треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через моi повiстi «Сьоме небо» й «Мiсто» – це моя дяка йому за лiтературний хлiб…

Можна б i далi характеризувати професуру Коломийськоi гiмназii, i кожен учитель заслужив би на добре слово.

Коломийська гiмназiя – то був останнiй навчальний заклад у Галичинi, рiвень викладання в якому без перебiльшення можна назвати унiверситетським. Чи дочекаеться наша освiта подiбних педагогiчних сил? Будемо сподiватися.

Я надто довго зупинився на розповiдi про щасливi моменти нашого гiмназiйного життя.

І ще б хотiлося розповiсти про щось насправдi радiсне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла вiйна – не на фронтах, фронтових боiв у Коломиi поки що не чутно було, – нiмцi тут воювали в Шепарiвському лiсi, дострiлюючи евреiв, i на еврейському кладовищi, де вже розстрiлювали украiнцiв-заручникiв. За одного вбитого партизанами нiмця – тридцять жертв. Їх iмена, виписанi на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах.