Благослови, душе моя, Господа!..

Душею хлоп’ячоi боiвки був воскресiнецький парубок Ярослав Миколайчук, який нiчого не боявся i саме цим завоював серед нас лiдерство (мене хлопцi деколи брали з собою, але зброi в руки не давали); вiн прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце i вчив неповнолiтнiх боiвкарiв стрiляти. Я так i не мiг зрозумiти, чому вiн не боiться, коли внизу над Пругом снували радянськi вiйськовi патрулi, – дiзнався про це, коли вже було пiзно…

Євген нiби щось непевне передчував – поспiхом втiк з Коломиi до Трача, де його мобiлiзували в УПА, а по мене та й iнших хлопцiв одного ранку, коли я вже зiбрався до школи, приiхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.

Тюрма на мене чекала все мое життя, та, видно, в Божих книгах не значилася менi така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнiв, якi провiв у коломийськiй камерi попереднього ув’язнення, – вчився тодi всього лишень у восьмому класi.

Мене швидко випустили, не дуже допитували, навiть не били – був я дрiбний i не надто дужий, до того ж, не мене мали взяти, а Євгена – про нього мене й випитували. А втiм, якби до цього випадкового арешту долучилася справа моеi «повiстi», яку забрав пiд час обшуку капiтан Шкрупила, – вчився б я у зовсiм iнших унiверситетах.

…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, i я опинився в темрявi, з якоi проступали зарослi обличчя i десятки свiтелок великих очей; тi свiтелка збiльшувалися, наближалися, немов блуднi вогнi, я вiдступав до залiзних дверей i врештi телецнувся на задок, приголомшений могутнiм реготом цiеi чорноi мужви, яка обступила мене пiвколом, нахилялася, приглядалася, нiби до якогось чудернацького звiряти; я аж потiм зрозумiв, що цей регiт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистiв… Смiх раптом стих, до мене пiдiйшов бородатий арештант, узяв за руку й повiв до свого лiгва – простеленого на цементнiй долiвцi кожуха.

Був це Петро Волошенюк з Воскресiнець. Вiн опiкувався мною, а я – ним. Його щодругу нiч виводили на допит i вранцi вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмiшкою на устах – бо витримав, i я поiв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах вiд мами.