Благослови, душе моя, Господа!..

Перед вакацiями ми з Дмитром домовилися: пiдемо на тиждень-два в гори, як ходили колись Вагилевич i Головацький. Я – збирати матерiали для курсовоi роботи на тему «Фольклорна основа “Тiней забутих предкiв”», Дмитро – набиратися вражень для поеми про Довбуша.

На Петра i Павла ми гостювали на празнику в Космачi у нашого приятеля Лук’яна Вардзарука, а на другий день iз космацьких Завуял вирушили удвох з рюкзаками бездорiжжям прямо на двогорбу, немов верблюд, Бiлу Кобилу, за якою десь там розкинулось по безмежжi гiрському безмежне село Жаб’е – заповiдник гуцульського фольклору.

Тодi Жаб’е ще було Жаб’ем, а не Верховиною, Іспас ще не називався Долiшнiм, а Княждвiр – Верхнiм: бiльшовицький терор ще не встиг дiстатися до найглибших пластiв нашоi iсторii – топонiмiки, бо на iх сторожi стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочiсуючи лiси, винищувала iх «Червона рубаха» – каральнi енкаведистськi загони.

І як тiльки нас батьки пустили в таку дорогу – останнiх своiх синiв?! Дмитрового старшого брата розстрiляли нiмцi як заручника на коломийському еврейському кладовищi, мого брата спiймали в лiсi й засадили на п’ятнадцять лiт каторги у Воркуту, а ми пiшли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть – вiд бiльшовикiв, а чи вiд своiх, – збирати фольклор! Нашi батьки аж потiм спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, i негайно вiдправили нас до Львова.

На вершинi Бiлоi Кобили ми читали вперше один одному своi вiршi. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свiжi iнтонацii, вправну ритмiку i позаздрив – в мене виходило кострубатiше, хоч Дмитро похвалив моi вiршi.

Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – i додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинiвська». – «Пиши новели, Романе, – нiби зрадiв Дмитро, що може сказати менi щире слово, – нема нiчого кращого, як короткi психологiчнi новели». (Коли я повернувся з армii i прочитав йому свiй «Бузькiв вогонь», який потiм принiс менi перший успiх, вiн вигукнув утiшно: «А що я казав тобi ще на Бiлiй Кобилi!»)

То було наше свято щиростi й зiзнання в найпотаемнiшому.

Ми вперше вiдчули себе творцями – не в рiвень тодiшнiм рангам, а набагато вищими – i, втiшаючись виявленим у своiх душах здiбностям, пiдкорювали собi тодi i шум потокiв та гаджуг, i глибини диких iзворiв, застиглу бурю гiр, i жаб’евську улоговину, з якоi починаеться найбiльше в свiтi село, i хатки, що прилiпилися до кичер, мов ластiв’ячi гнiзда.