Бо війна – війною…

Федiр розповiдае про нього свою видумку: буцiмто Горбов якось попришивав травмованому пацiентовi руки й ноги не туди, куди треба, i вийшов з того знаменитий конфуз.

Юра Нiструл нiколи нi з кого не пiджартовуе, вiн мовчазний i рiдко коли смiеться. Доля йому судилася така, що тяжко й пояснити, звiдки в нього доброта й iнтелiгентнiсть. Мати його, румунка з Чернiвцiв, у 1940 роцi переходила разом з чоловiком радянсько-румунський кордон; чоловiка прикордонники вбили, ii ж схопили, а пiсля суду вона була заслана у Воркуту.

Коли вiдбула строк, поселилася в землянцi, яку викопала у стрiмкому березi над рiчкою Воркутою, з кимось там зустрiчалася й народила Юру. Незабаром померла, а Юра виховався у дитбудинку… Юра не любить, коли з нього пiджартовують: певне, хлебнув по гульку насмiшок у дитбудинку, i йому того вистачае на все життя. Я тiльки вiдчуваю, як вiд нього випромiнюеться на друзiв i на мене доброта, а часом уночi, коли перед свiтанком у наметi дiймае холод, вiн тихо й дбайливо поправляе на менi ковдру.

Степан Пеньков сiдае врештi за ватру, не перестаючи накручувати транзистора. Робить це нервово й бездумно, поглядаючи при тому весь час на мене. Впiзнае? Мабуть, нi… А я дивлюсь на його пальцi, якi покручують регулятор транзистора, i пригадую, як вони дрiбно стукотiли пiд час останньоi розмови зi мною у таборi – дрiбно, погрозливо i, зрештою, безсило.

Смачно запахнув кулiш, у казанку густо забулькотiло, Федiр нетерпляче змахнув у мiй бiк рукою, i я почав накладати в миски страви й розливати у склянки добову норму трунку.

– Тепер слухай, Женю, – сказав Янченко, витерши долонею уста. – Слухай про скитальника Михайла, i те, що буду розповiдати, уявляй собi так, нiби ти сам усе те бачив. Тодi повiриш.

На Михайлiвськi озера, до яких належить i Ямба-то, що в перекладi означае Продовгувате, Федiр наiжджав з геологами досить часто ще до того, як ми з ним заприятелювали. Отож тепер вiн розповiдав нам про випадок, який трапився з ним у цих краях до знайомства з нами.

Ми слухали його оповiдку, затамувавши подих, й, напевно, були схожi на дiтей, котрим пiд нiч розказують казку про нечисту силу. Крiм Пенькова, який чомусь пильно вивчав табло на транзисторi.

– Це було на початку лiта, коли в тундру прилiтають з пiвдня зграi гусей i лебедiв, а пастухи переганяють на пiвнiч голодних i облiзлих оленiв, де бiльше ягелю й менше мошки. Я з двома геологами виiхав на Ямба-то порибалити.