Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Не знаю Катрусиних поглядiв на життя – встигла вона виробити своi власнi чи слiпо перейняла Грицевi? Дуже боюся людськоi несамостiйностi, пiддатливостi впливам… Боюся наiвноi i, зрештою, злочинноi романтики, крикливого патрiотизму, властивого багатьом львiвським панянкам, якi на котильйонових забавах пришпилюють своiм обранцям до лацканiв пiджакiв кокарди i, не вмiючи нiчого бiльше робити, як вибивати нiжками ритмiчнi танцi, голосно вигукують на публiку патрiотичнi фрази. А хто з них i iхнiх обранцiв готовий нинi пiти на смерть в окопи?.

. «В болотi жаби рай знайшли…»

Ти не знаеш, чиi це слова? Напевне, нi, бо i я зовсiм недавно прочитав книжечку поезiй наиталановитiпiого, на мою думку, сучасного украiнського поета Олександра Олеся, який живе в Киевi. Збiрку його поезiй «З журбою радiсть обнялась» подарував менi професор географii Степан Рудницький. Який чар слова, яка глибина думок! Вiд насмiху над жабами-патрiотами, якi не здатнi бачити польоту орлiв, до найделiкатнiшого iнтиму – «цiлуй, цiлуй, цiлуй ii, бiльш молодiсть не буде», а далi – до поетичного пеана: «Яка краса – вiдродження краiни!»

Я мимохiть вивчив напам'ять майже всi поезii Олеся – таке в мене вже траплялося з Франковим «Мойсеем» i «Зiв'ялим листям» або ж iз «Лiсовою пiснею» Лесi Украiнки – i подумав: чому наш краснопис, ставши високим – на рiвень iз свiтовими зразками, такий непопулярний серед народiв свiту? Чому таке упередження до нашоi культури в iноземцiв та iнородцiв? Чому iх не болить украiнський бiль, так, як мене – бiль росiянина в поезii Лермонтова, шотландця – у Бернса, поляка – у Мiцкевича? Чому вважають у свiтi, що украiнська лiтература – не загальнолюдська, а вузьконацiональна, для домашнього вжитку, коли ii прикрашае «Кавказ» Тараса Шевченка, «Повiя» Панаса Мирного, «Похорон» Івана Франка, «Оргiя» Лесi Украiнки? Адже кожен бiль загальнолюдський.

Тiльки чомусь не украiнський. Ти скажеш: через вiдсутнiсть державностi не знають нас. У цьому е своя рацiя, але ж i Шотландiя, i Польща – теж залежнi народи. Та жоден поляк не обiзве себе ляхом, росiянин – кацапом, нiмець – швабом, а украiнець, щоб запобiгти в сильнiшого ласки, пойменуе себе i рутенцем, i хохлом, i галушечником, та ще й при цьому принижено всмiхнеться. То за що, скажи менi, поважати нас, цiкавитися нами, коли ми не виховали в собi найелементарнiшого, найпервiснiшого – нацiональноi гордостi.