Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Та не встиг цього зробити. В той час, коли я дивився на чудовисько, позаду мене стояв Федiр, вiн теж придивлявся i затримав мою руку.

– Не треба, Євгене. Краще вирiзьби з нього те найстрашнiше, що мучить тебе ще й нинi, i воно таким чином якось вiдчужиться вiд тебе. Не можна вiчно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другiй шахтi пiсля страти Берii. Хоч призабудь… А взагалi, щось дiеться з тобою цього разу, для мене не зрозумiле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповiдав про скитальника Михайла, ти весь перемiнився, наче щось неймовiрне тобi привидiлося.

Може, подiлишся зi мною, душу облегшиш?

– Не знаю, – вiдказав я нерiшуче. – Смiшно було б i признаватись. Але менi здалося в одну мить, що той Михайло – мiй рiдний дядько.

– Яким чином? – здивувався Федiр.

– Мiй стрийко Михайло був полярником, потiм потрапив на Соловки. Менi говорили, що з соловецького табору вiн нiбито втiк. Може, то його спiймали i заслали у Воркуту?..

– Оце-то вже справдi баечка… Але про дядька ти менi нiчого не розповiдав.

Справдi був полярником? І ти нiколи цим не похвалився?

– Болем не хваляться.

– То хоч розкажи…

Із книжки Михайла Шинкарука

«14 мiсяцiв на Землi Франца-Йосифа»

У квiтнi 1931 року доцент Харкiвського iнституту народноi освiти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав вiд директора Арктичного iнституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою вiн запрошував молодого вченого прибути в Ленiнград для пiдготовки третьоi з черги зимiвлi на Землi Франца-Йосифа в бухтi Тихiй, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедицii.

Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виiхав iз Праги до Харкова, зайняв посаду викладача географii в Інститутi народноi освiти, був обраний доцентом i вiдзначився хiба лише тим, що написав для газети й шкiльноi читанки з географii популярну статтю про експедицiю Умберто Нобiле на дирижаблi «Італiя» до Пiвнiчного полюса.

Стаття, правда, мала неабиякий успiх у читача – через те, мабуть, що матерiал для неi я взяв безпосередньо iз спогадiв члена експедицii Нобiле чеського професора-геолога Франтiшека Бегоунека, котрого знав особисто. Але який мiг бути зв'язок iз статтею i викликом професора Самойловича! Адже таких спецiалiстiв, як я – i кращих, – у Союзi, напевне, багато.

Цю головоломку я сам розв'язав, поквапцем збираючись у далеку дорогу.