Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Михайлiв багнет зблискуе червоно до сонця, а солдат усе ще стоiть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врештi вистогнуе:

«Дiти моi, за що…»

Спадистий хребет Макiвки обривався до потiчка, що сiрiв унизу смужкою заснiженого льоду; стрiмкий схил гори був тут зовсiм голий, окопи мiлкi: мадяри в замерзлий грунт не вкопалися, прорили лише траншеi у глибокому снiгу – i прокляв iх сотник Цяпка крутою мадярською лайкою, якоi навчився у Хустi: вранцi москалi пристрiляються i виб'ють усiх тут до ноги ще до наступу.

Михайло з Андрiем прикуцнули у снiговому окопi, поклавши попри себе важкi «верндлi» з накладеними пласкими багнетами, й мовчали, думаючи про одне: цими патронами, що в польовiй ташцi, не зупинять росiян, якi намагатимуться прорватися передусiм в улоговину мiж Макiвкою i ЬСливою. Патронiв мало, i треба по одному закладати iх у крiс, стрiляти i знову вставляти новий патрон; за час мiж двома пострiлами ворог добiжить до того он хреста, що стоiть у пiднiжжi Скубаницi, зайнятоi росiянами, i доведеться стрiльцям воювати багнетами.

Лежать побратими i думають, що завтра пiдуть колоти людей, нiби то не люди, а снопи або набитi пiском мiшки, якi укладено на брустверах мадярських окопiв. І iх, стрiльцiв, так само колотимуть: чий штик довший, хто буде спритнiший, хто швидше встромить гостре залiзо у груди супротивника, той залишиться живий.

А як це робити, адже жоден з них, певне, й курки не зарiзав, а тут рiзатиме людей, якi нi в чому не повиннi: нас примушують убивати, так само примушують убивати i iх; це ж цiлковите безглуздя – убивати один одного тiльки з наказу, без почуття гнiву, кривди, помсти… Як уникнути цiеi бойнi?

Нiхто не уникне. Це добре розумiють Михайло й Андрiй, i шепоче стрiлець Бабюк:

– Михаиле, менi страшно. Признаюся тобi: страшно.

– І менi…

– Але обидва ми не впадемо, так не може бути.

Я хочу, щоб того листа до Ірки ти запам'ятав… Листок може загубитися, а змiст у пам'ятi залишиться, якщо живий будеш. То мiй вiршований заповiт, а може вiн стати й твоiм. Слухай i запам'ятовуй…

А як впаду в лютiм бою —

Не журись,

Я до тебе ще повернуся колись.

З тихим сумерком прилину

В твою хату знов,

Прийде привид мiй в гостину

І моя любов.