Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Дивна туга огорнула була ii, коли покинула базар, хотiла повернутися i ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохiв, та не посмiла, а його погляд бiг за нею, розсотувався чорною стрiчкою, i якби вернулась i пiшла по нiй… то втекла б, втекла вiд того, що чекае ii у батькiвському домi, i хай дiеться тодi Божа воля… Зi скоморохом? А може, то ii лицар? Не можна, не можна… Уперше в життi солодка млiсть i жадання сповили спекотою ii тiло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, i ввижалися iй блiдi, порожнi очi нелюба, й обпiкав ii карий погляд красеня.

І враз почула гомiн струн…

Одну тiльки мить стояла Орися на порозi, рвонулась з мiсця, пiдбiгла.

– Чого ти тут?..

Арсен опустив гуслi, монети посипались долу, вiн спитав:

– Ти справдi боярiвна, Орисю?

– Яке тобi дiло, гусляре, до того… Я ж вийшла. Ходiм…

– На край свiту?

– А де вiн?

Вони пiшли поруч глибокою вузькою вуличкою, з берегiв нависали снiговi намети i сипався на червонi ружi сивий iнiй, срiбнi голки домережували узори барвистоi хустки, чiплялися брiв, пахучих щiк дiвчини; тиша над замерзлим Стиром хрустко ламалася, скрадливо потрiскувала, по льоду бiгла змiйкою поземка.

– Ти була малою ще… Чи пам'ятаеш скоморохiв у вашому дворi в Рогатинi?

– Пам'ятаю… То був ти?

– Я… А тебе я не бачив… Яка ти гарна!

– Красеню… То був ти…

Куди ми йдемо? Ходiм… Лiд твердий, не проламаеться… Верби в бiлих китицях нагнулися, примерзли гiллям до снiгу… Ходiм.

Лунко дуднить лiд, а у Гнiдавi церква, там священик до вечiрнi готуеться, вiн тепер мае час… Тут, край свiту, дiвчино, на Стирi. Тут, боярiвно… Скомороше, скомороше, вузький наш свiт… Тихо як. Надуте вороння бовванiе на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене замiж готують, а у священика в Гнiдавi в цю мить вiльна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливiшоi за тебе, може, не тут край свiту, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловiсний крук на дубi за Стиром, ми вже посерединi рiки… Чому я боярiвна? Чому я скоморох?

– Вертатися треба, Арсене…

– І – назавжди?

– Хто знае…

– Я поцiлую тебе.

– Поцiлуй. Легенько так. Не зрани задуже. Щоб не болiло потiм…

Вихопилась з його обiймiв i побiгла швидка, не оглядаючись. Хрустiла й ламалася на друзки тиша, ще почула Орися, як закричав iй услiд Арсен:

– Вернись, вернись!.. Нi, я не вмру, не вмру, поки…

А решта слiв замерзли на льоду.