Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвiгу за Ягайла – чи iх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо менi з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема ii волi, i звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неi двiчi на тиждень i водно теревенив про те, скiльки в теребовельському маетку, який буде належати йому, ланiв, скiльки челядi чорноi – парубкiв, i челядi бiлоi – жiнок, скiльки служб тяглих людей, а скiльки бортникiв, риболовiв i сторожiв, сокольникiв, бобровикiв, конюхiв, лiсничих, бондарiв, ковалiв i теслiв.

Слухала i знала, що все це буде належати iй, i поволi зживалася з цiею думкою. Лякали ii тiльки блiдо-сiрi, прозорi, аж безбарвнi очi жениха, в яких сидiли причаенi цяточки зiниць; тi зiницi дивилися на неi колюче, немов цвяшки, i нiколи не теплiв, не каламутився i не хмурнiв колiр довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла.

Проте покiрно готувала себе до замiжжя.

Аж той гусляр – з карим, густим, немов смола, поглядом вiдкрив iй зовсiм iнший свiт, попри який сама ходила досi, минаючи його стороною, навiть не гостюючи в ньому. Свiт сотень, тисяч людей, котрi мають своi бiди, втiхи, радостi, смуток, а тому й очi в них цiкавi й напруженi, теплi або смутнi, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, i нiхто iм не пiдносить готового, такого, що не забарвлене анi смутком утрати, анi радiстю знахiдки… А той гусляр перший дiткнувся ii, бо Адам навiть не сiдав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в ii уста, хоч вона просила легкого цiлунку, i Орися втекла тодi з тим болем, а вiн мучить ii вдень i вночi солодким чеканням i грiховними снами…

Орися чула все.

Вона припала до вiкна, коли у дворi божевiльний тивун нахвалявся навчити суддю, як роздобути срiбла на весiлля синовi – який сором, люди смiються, а вона пiде в той дiм, – не знала, за що ii батько посилае у татарню мужика, але зрозумiла, що через Давидовича. Кинулась до дверей, та вiдчинити iх не посмiла…

Коли спорожнiв двiр i коло брами залишився тiльки стражник, вона одяглася i, не сказавши батьковi нi слова, пiшла на цвинтар до могили матерi, що виросла два роки тому бiля каплицi святоi Катерини.