Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Та сама красуня, якiй спiвали скоморохи за небеснi очi й усмiх малиновий, розстебнула бiлий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висiв через шию на червонiй волiчцi, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторовi, i подив пiшов по народу: мусила ж ця дiвчина бути багачкою, коли так щедро вiддала монету, за яку в купецькiй ятцi могла собi купити аж десять пар найкращих сап'янцiв.

– Не треба нам милостинi, крале, – побагровiв гусляр i сягнув у кишеню кафтана. – Забери, дiвчино, своi грошi в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають i гостець свiй, i парту, i язви мальованi напоказ у мороз виставили.

Ми чесна братiя…

– Лицарська вдача в тебе, гусляре, – вiдказала дiвчина, – але ж не милостиня це, а плата за твою пiсню.

– Спасибi, дiвонько… Тодi скажи, а ми ще заграемо тобi веселоi, звiдки ти i хто така?

– Орися я, мовила вже, а батько мiй – Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, – дiвчина якусь мить невiдривно дивилася на парубка, а потiм зникла в натовпi.

Майдан вирував. Купцi заспокоiлись – побрiшники цього разу не шнирили помiж ятками – i далi провадили гендель; натовп, що зiбрався на видовище, танув – скоморохи бiльше не грали.

Ватажок-гусляр, забувши про побратимiв, блукав очима по метушливiй юрбi, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по бiлому кожушку; зiр його потьмянiв, коли побачив, як дiвчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

– Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гiрко посмiхнувшись.

 – Вкуси собi палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ex, братiе, братiе, порвалось на менi шматiе, як не ймете вiри, подивiться на дiри! – Вiн задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохiв. Тi ще не ховали iнструментiв, бо гурт не зовсiм розтав, можна було продовжувати веселiе.

– Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалiк сухорлявого чоловiка зi шпакуватою короткою бородою i в оксамитовiй ярмулцi, що був схожий на пiлiгрима або дидаскала.

 – Вую, немолодi вже есьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас вiд замку аж до Гавареччини, де ми в гончарiв напилися й горшки побили.

– А знаю, знаю, – вiдказав чоловiк. – Івашко ласку в Ягайла заслужив ще пiд Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королiвським ленником на Рогатинщинi.