Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

 – Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навiть як i дасть, то вже таку лiтанiю вичитае, що й келишка вiдхочеться: i грiх, i болiсть, i ганьба, i в рай не попаду, а щоб тобi Бог послав здоров'я, Гавриле, – я уже давно в раю.

– З яким Гаврилом ти далi базiкаеш, та продери вже очi!

– З отаманом. Я у шпиталi, недужному храмi при Миколаiвськiй церквi притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грiшного приймають, аби вiн лише був голий та босий. Опiкальники в такий спосiб душi своi спасають, iсти раз на день дають, ескулапiнок деколи навiдуеться, лiки приносить, до лазнi раз на тиждень посилае, а в недiлю пресвiтер до церкви на молитву жене.

То, скажу тобi, цех не гiрший, нiж на Руськiй, тiльки того, що жебрацький. Я волочебного отамана кликав, – забув, що з тобою засидiвся вчора в корчмi, а вiн у нас нiби за бургграфа.

Арсеновi пригадався жебрак з Луцька – невже той самий? – пiдвiвся на лiктi й спитав:

– Який той Гаврило собою?

– Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий i одноокий… Та вiн добрий чоловiк, тiльки праведний дуже.

«Той самий», – стало враз душно Арсеновi. Не мiг пояснити, чому боiться жебрацького отамана; вiдкинув укривало i присiв на прiчi.

– Ходiмо, Яцьку, шукати Владику. Тобi не можна бiльше залишатися у тому вертепi – пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же вiн з людини супостатом…

– Як чорт улiзе в очерет, то в яку хочеш дудку грае… А менi хiба не все одно, вiд кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобi, проходячи, i в очi не дивляться, i на «простибi» не чекають: кожен своiм грошем свiй грiх у Бога замолюе.

А там вдячностi, поклону ждуть.

– Ти жебраеш?!

– Всiляко доводиться. Я здебiльшого партачу. Образочки iз святими трiйцями на лубках малюю, кубки з фiгурками амурчикiв клепаю – такий товар iде на престольних храмах, вiдпустах, тiльки не завжди iх продаси, бо за партачами нюшкують цiпаки – famuli civitatis[19 - Мiськi наглядачi порядку (латин.).]. Нецеховi ремiсники тiльки два рази на рiк мають право збувати свiй крам на мiських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.

– Яке лихо спровадило тебе сюди?

– Свинячi вуха архiепископа.

– Не второпаю…

– Послухай, коли хочеш.

Повернувшись з трирiчноi мандрiвки, Яцько Русин засiв за образи – мав iх намалювати три. Несповна мiсяць розмальовував по липовiй дошцi розiп'ятих Ісуса i двох розбiйникiв, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: «Розiпни його!» Похвалив Симеон Владика i сказав намалювати королiвськi лови.