Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

– Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приемна! – заскиглили калiки, i лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке мiсиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгiдного скиглiння, донеслося вiд юрби, де стояли скоморохи:

– Слава Свидригайловi! Слава князевi руському i литовському!

Свидригайло зупинився, м'язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душi князя скипiла прихована лють, проте роблена усмiшка розпогодила його вид, вiн круто повернув управо, пiдiйшов до гурту.

– Хто есьте, що хвалу менi воздаете? – спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сiряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших рiзнобарвних каптанах.

– Вшелякi, князю, суть тут, – за всiх вiдказав мiзерний чоловiк в оксамитовiй ярмулцi, з-пiд якоi спадало рiдке волосся на комiр сiрого сукмана. – Вольнi й невольнi, кметi й каланники, тягловi люди й ремiсники.

І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаеш, княже? Чи, мо', воiнiв потребуеш?

Свидригайло кинув гострий погляд на чоловiка, зустрiвся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з-пiд кошлатих брiв, i вiдказав:

– Потребую. Много люду потребую – таких, щоб мали чим i за що воювати.

– А за що, княже? – спитав чоловiк. – Знаемо, що мiщанин воюе за магдебурiю, шляхтич – за шляхетську хартiю, землянин – за двiр, жолдак – за жолд. За що воюватиме тяглий смерд – за калан?[5 - Калан – удар нагайкою (тюрк.

).] Зварич[6 - Солевар.] – за прасолку? Данник – за подимне й рогове?

– Я ж iх i не кличу, любомудре. Та й з чим вони пiдуть на рать?

– А ти поклич. Хiба не чуеш – хвалу тобi викрикують, надiю мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то пiдуть вони з рогачами – за отчизну.

Опустив голову князь – думав хвилину, потiм глянув спiдлоба на худорлявого чоловiка з мудрими очима i спитав:

– А що есть отчизна?

– Нинi вона для людей те, що я вже сказав.

А для жебракiв – дерев'яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вiтчизною для них стала земля, на якiй живуть!

– А тодi набирати менi ратоборцiв з отих? – показав Свидригайло на калiк.

– І вони були колись люди.

– Смiшний ти, чоловiче, i нерозумний. Хоч i не схоже, та, мабуть, сам смерд еси?

– Русин есьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.