Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Чи вiд того, що нiхто не здогадався надiслати йому запрошення на археологiчний з'iзд, чи од незрозумiлого вiдчуження дружини Терези i навiть пасербицi Нани: вiдколи вийшла замiж за ставропольського купця Равтопуло, не ластиться бiльше до вiтчима, жде не дiждеться, коли чоловiк забере ii до себе в Гянджу; а може, все то вiд ревматизму та iнших старечих болячок… Та найпевнiше – самого з'iзду боявся.

Сонце тiльки-но сяйнуло над вершком Махати, i мимоволi, зовсiм недоречно для нинiшнього настрою промайнула в Гулака суто професiйна думка: воно ж уже вiсiм хвилин невидиме було там, i нiхто його в тi хвилини не бачив – промiнь довго долав мiльйони кiлометрiв, а от якби сонце мало густину вищу i було в кiлькасот разiв бiльше, нiж е, то цього променя зовсiм не iснувало б, так твердить Лаплас у своiй «Небеснiй механiцi»… І не було б тодi в свiтi нiчого-нiчогiсiнького – нi цiеi тоскностi, нi давнього болю, збудженого черствою iгнорацiею органiзаторiв з'iзду, i нiяких болячок не було б.

Нiчого не було б… Гулак гiрко посмiхнувся з цих наiвних думок – адже тодi нiхто й не усвiдомлював би оте «нiчого», а природi, яка пануе над безконечнiстю простору, часу й матерii, було б зовсiм байдуже до мертвоi космiчноi порошинки – Землi.

Микола Іванович розглянувся довкруж; думки, що снувалися навколо суто абстрактних категорiй, тепер влетiли в живий, лагiдний свiт цього осiннього ранку: серпанок синюватого туману на узвишшях Авлабару з лiвого боку Кури, густий туман над рiкою, що тихо плюскоче зовсiм неподалiк, примарнi, аж нереальнi обриси пiднебесноi гори Мтацмiнди, руiни фортецi Нарiкала, на Сололакському хребтi, освiтленi сонцем, i мiрiади вiконець-сотiв, що блищать вiд перших променiв, мов перламутр, у великому вулику Старого мiста…

Хвала Господу, що це е… Нiзамi сказав: усе багатство свiту створене для людини.

Великий мудрець вiрив… Та це зовсiм не так. Бо коли б на свiтi жили бронтозаври i якби тепер заселяли планету лише мухи та щури, то ця краса iснувала б i заради них. Наiвний антропоцентризм… Усе створено природою для ii власного самовдоволення, вона – велика егоiстка – сама себе i народжуе, i любить, i нищить, а людина – лише випадкова ii частка. Хiба можуть метелики вiдчувати вищу красу i доцiльнiсть у шлюбному польотi, коли в них немае мозку? Це сама природа втiшаеться, малюе, i дихае, i творить. І людину створила, щоб та ii хвалила, оспiвувала, пiзнавала й iснувала у рабськiй вiд неi залежностi. Рабом!..