Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Хотiлося жити, боротися, вiддати життя на широких шляхах за волю! Шевченко вже не здавався нам хворим, знищеним, змарнованим, а насправдi могутнiм гiгантом, i ми вигукували: слава! слава! Тарас стиснув повiки, щоб стримати сльози. Натовп не розходився. Поета взяв пiд руку не знайомий нам костолиций чоловiк в окулярах, який пiд час виступу мовчки стояв з ним поруч, i повiв крiзь тижбу до виходу. Хтось позад мене сказав: «Це Костомаров». Я оглянувся: за мною стояли два знайомi студенти.

«Історик»? – спитав я. «Так, вiн завтра читатиме в унiверситетi свою першу лекцiю».

– Нiколадзе розповiдав менi й про останнi роки життя Шевченка, про похорон… Ти щасливий, Миколо: бачив Тараса ще раз, – зiтхнув Гулак.

– Вiн заiжджав до мене в Саратов, повертаючись iз заслання, та не застав, я тодi iздив до Праги… Розхвилював мою стареньку матiр, вона любила його, як сина. А вiрша «Веселе сонечко ховалось», написаного в казематi, менi присвяченого, водно повторювала, плачучи: «Дивлюсь: твоя, мiй брате, мати чорнiше чорноi землi iде, з хреста неначе знята…» Коли я повернувся, Тарас уже вiдсиджувався у Нижньому…

– І ти не поiхав його провiдати?

– Не змiг…

– Щепкiн вибрав час.

– Так, я знаю… Я зайшов до Тараса, як тiльки приiхав до Петербурга, – в академiю, в його кiмнату. Не впiзнав мене. Я вимовив: «Ти ж говорив менi, що будемо ще разом жити, – так i сталось». Тодi вiн кинувся до мене, обняв i проказав чомусь оцi слова з одного казематного вiрша: «Нiколи, братiя, нiколи з Днiпра укупi не п'емо…»

– З Днiпра укупi не п'емо… – повторив, мов вiдгомiн, Гулак.

Аудиторiя була до краю заповнена студентами, професурою, а також людьми, якi не мали нiякого вiдношення до унiверситету, тим паче – до iсторичноi науки. А може, й мали: фiскальство – спецiальнiсть унiверсальна, таемнi агенти залiзають разом iз своiми бандулями[15 - Постолами (груз.

).] не лише в аудиторii, а й у душi… Бажаючих послухати першу лекцiю запрошеного на кафедру росiйськоi iсторii вiдомого вченого, автора монографiй «Богдан Хмельницький» i «Бунт Стеньки Разiна», вчорашнього засланця, з якого нещодавно височайшим манiфестом знято полiцейський нагляд, було бiльше, нiж могла вмiстити аудиторiя, слухачi юрмилися в коридорах, стояли у проходах, у вiдчинених дверях.

Костомаров хвилювався.