Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Вона довго не вщухала, а коли врештi схлинула, з переднього ряду почулася вимоглива реплiка:

– Пане Костомаров, я викликаю вас на публiчний диспут з цього питання!

– Приймаю ваш виклик, професоре, – спокiйно вiдказав Костомаров Погодiну.

Ще раз пролунали оплески, кiлька студентiв i ми трое пiдiйшли до кафедри, узяли Костомарова на руки i, здiймаючи аж до стелi, винесли його в коридор.

Студенти оточили професора i довго не вiдпускали, посипалися запитання з приводу диспуту з Погодiним, Костомаров не встигав вiдповiдати; потiм до нього протиснувся молодий чоловiк в окулярах, був це Чернишевський.

Вiн обняв Миколу Івановича i промовив:

– Дорогий друже, ось настала хвилина, якоi нiхто з нас i не уявляв, коли ми з вами жили в Саратовi. Порiвняйте те свое становище, коли саратовський полiцмейстер мiряв вас тiею ж мiркою, що й власникiв публiчних будинкiв i безпросвiтних пиякiв, з нинiшнiм: задля такоi митi не один погодився б перетерпiти все те, що судилося вам.

– Спасибi, мiй добрий колего, – вiдказав розчулений Костомаров.

 – Але я не дуже довiряю овацiям. Нинi – «осанна!», завтра – «розiпни його!»

– Але ж ви добре знаете, професоре, – насмiлився я втрутитися в розмову, – що суспiльну думку досить часто накидають публiцi власть iмущi демагоги, публiка не завжди винна. А тому той, хто став речником у певному середовищi, не смiе нi на йоту вiдступати вiд своiх позицiй – тодi рано чи пiзно народ переконаеться в його правотi.

– А якщо надто пiзно? – приглянувся до мене Костомаров.

– Поняття «надто пiзно» не iснуе, – вiдказав я. – Неминуче прийде час повсюдного облагородження суспiльства, коли справедливiсть посяде належне iй мiсце…

– Це може статися лише тодi, – мовив Костомаров до Гулака, – коли настане свобода… Роком пiзнiше я поiхав до Італii. Застав там велике свято: у мiстах майорiли прапори, ошатно вдягнений народ вийшов на вулицi – Італiя вiдзначала свiй день визволення. Пiд час подорожi трапилась менi пригода через неуважнiсть, ти добре знаеш цю мою ваду.

У Генуi забув у човнi гаманець з грiшми. Я був близький до розпачу, уявляеш: залишитися у чужому краю без грошей! Та ось до мого готелю допитався човняр, знайшов мене i вiддав гаманець. Я дуже здивувався, чому вiн це зробив. «Я служив у вiйську Гарiбальдi!» – гордо вiдказав човняр. Усе просто, дивуватися нема чого: воля облагороджуе людей, неволя робить з них покручiв…

– Не згоден з тобою, – Гулак пильно глянув на Костомарова.