Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Я почув, як пiдiгнулися менi ноги в колiнах, адже не раз, не два попереджував своiх друзiв, що ми в надмiрному захопленнi конспiративним товариством заходимо надто далеко, та не мав сили противитися диктаторськiй наполегливостi Гулака i вiльнодумнiй безоглядностi Шевченка, допомагав складати програму й прокламацii, а «Книгу буття украiнського народу», анонiмний рукописний твiр, переписував сам, вносячи радикальнi поправки Тараса й Миколи; Гулак узагалi мав хворобливий нахил до таемних корпорацiй, тiею манiею заразився ще в Дерптi; я у цю мить прокляв той день, коли познайомився з ним… У мене вже були книга вiршiв i драма «Сава Чалий», я захистив дисертацiю, написав першi iсторичнi працi про Наливайка i Острозьких, розпочав роботу над фундаментальною монографiею про Богдана Хмельницького.

Усi знання, якi надбав, я готувався до краплi вiддати народовi, мене вабила слава вченого, на моi лекцii приходили студенти – нiде голцi впасти, i все це я, намовлений i пiд'юджений, сам перекреслив… На моi папери вiд ранiшнього сонця впала тiнь вiконних рам – i затьмарилося менi в головi вiд зловiсного знаку, що прослався тiнню на все мое прийдешне життя.

Не усвiдомлюючи, що чиню, знайшов у шафi свiй примiрник «Книги буття» i вiддав його Юзефовичу. Вiн миттю вийшов у коридор, ця бестiя, Іскарiотський Юда, i за хвилину повернувся назад – разом з Траскiним, жандармським полковником i полiцмейстером. Я попрощався з матiр'ю, яка стояла у дверях своеi кiмнати, не розумiючи, що дiеться; кабiнет мiй запломбували, а мене вивели.

Я очуняв вiд струсу у бруднiй кiмнатi полiцейського вiддiлку на Подолi. Так – це суща правда, я в'язень, i все пропало. Десь там Алiна жде нареченого; десь там – за трьома морями i сiмома рiками – височать стiни Киiвського университету, мов фортечний мур. Нiколи не думав, що загратованi вiкна аж так вiддалять людину вiд реального свiту – десь далеко, в незвiданих вимiрах планети ридае у горi моя мати…

Не вiдаю, скiльки часу просидiв на стiльцi, схопивши голову в руки.

Та враз брязнув замок, заскрипiли дверi, до брудноi кiмнати увiйшов жандарм i запитав глумливо:

– Як вам тут, пане професоре? Напевне, приемнiше було б сидiти в кабiнетi Археографiчноi комiсii або ж дома – поруч з молодою дружиною?

Я схлипнув i не вiдказав нiчого, нараз вiн мене потiшив:

– Ходiмо, вам дозволено попрощатися з нареченою.

Мене знову повезли на мою квартиру.