Хресна проща

А сьогоднi папiр зворожився: заслiплював очi, немов молодий снiг на сонцi, глузував з немочi молодого поета, який зраджував подароване йому Богом умiння, поет сам тратував його, шукаючи нового способу вираження, й папiр мстився: перетворював чорнило на воду – жодне слово не виписувалося на його бiлотi, й падали зiжмаканi жмутки на долiвку, а в Ігоря опускалися руки… Та чув же вiн чув, що десь глибоко у пiдсвiдомостi зачаiлися не торканi ним нiколи знання, вмiння й нi разу не використанi слова; клубок таких потрiбних цiеi митi думок лiниво ворушився в тайниках пам'ятi, немов спiйманий рiй бджiл на сливовiй гiлцi, – i де ключ, щоб вiдiмкнути ту скарбонку, де тi важелi, якi б пiдняли шлюзи й висипали слова – той матерiал для нового способу творення, для оволодiння новою й непiддатливою субстанцiею, що зветься просто – проза?

Й нарештi сталося: забiгало перо, заповнюючи бiсерним почерком сторiнку за сторiнкою, й незчувся Ігор, як його назавше, немов аркан бранця, заполонила сила жанру, з яким вiн уже повiк не розлучиться…

Свiй перший прозовий твiр писав я днями й вечорами в читальнiй залi студентськоi бiблiотеки, мене всього поглинула робота, до якоi пiдступав так боязко, занедбав навчання, а лiтня сесiя нестримно наближалася, i я вже знав, що через це писання, мабуть, не витягну на пiдвищену стипендiю, я перестав спiлкуватися з товаришами, та коли вже перо спинилося i я прочитав написане – вперше вiдчув перевагу прози над вiршем: у вiршi iдея перебувае на службi в рими, а проза дае простiр для вiльного мислення, i я впевнився, що вiдтепер буду вправлятися лише в цьому жанрi й, освоюючи його, долатиму непiддатливий матерiал.

Я усвiдомлював, що праця буде нелегкою, однак, прочитавши написане й подумавши, що мое письмо бiльш-менш вправне, полегшено зiтхнув, нiби знайшов загублене, i аж тодi згадав, що завтра та недiля, коли домороси мають знову зустрiтися бiля страдчiвськоi печери.

Ночував у батькiв, а в недiлю подався до Страдча й не думав бiльше про написане, воно вже iснувало поза моею волею i владою, я квапився, бо вийшов з дому досить пiзно: десь там мое товариство мене виглядае, а Ореста, так думалось менi, не прислухаеться до розмов i не вiдводить своеi чарiвноi голiвки вiд стежки, на якiй маю з'явитися, очi в неi затягнутi паволокою суму, а я, негiдник, мучився ревнощами, для яких не мав нiяких пiдстав; Ореста чекае мене, вiрив я, а в душi визрiвав рiшенець: зважуся освiдчитись iй сьогоднi в коханнi.