Хресна проща

А нашi внуки вже не будуть ii знати…

– Вона розвалиться ще за нашого життя, чей тримаеться лише на страховi й на фанатичнiй вiрi в московське месiанство, – почув Ігор за спиною живу людську мову й побоявся оглянутись: то заговорила мiражна тiнь дiвчини. – Тому-то Блок поставив на чолi походу дикоi чернi Ісуса, щоб народ повiрив ще й у месiянство кривавого бiльшовицького маршу. Але не вiрить уже люд, не вiрить!

Я нарештi зважився оглянутись i отетерiв зi встиду, що розмовляв уголос сам iз собою; на мене дивилися зеленi очi Лiди, й вона швидко заговорила, нiби виправдовувалася передi мною за те, що пiдслуховувала:

– Я вже який час iду за тобою, Ігоре, думала, оглянешся, та де там! Пропаща ти людина: видно, вже ковтнув добру порцiю наркотичного вiдвару, який зветься творчiстю.

Та я, твiй друг, раджу тобi: звiльнися, поки не пiзно, вiд цього прокляття… Бо поки станеться те, про що ми щойно говорили, то ти не тричi, як Ісус, а безлiч разiв падатимеш пiд вагою свого хреста…

– Як ти тут опинилася, Лiдо? – злетiв з моiх губ шелест, i я зупинився.

– Хотiла побути сама, без вас серед цiеi страдчiвськоi тишi. Та не вдалося – нiкуди ми вже не дiнемося однi вiд одних, i в цьому теж наше прокляття.

– А може, то наша доля, Лiдо? Адже з тюрми поодинцi вирватись важко, потрiбнi спiльнi зусилля… То куди ми тепер пiдемо?

– Вийдiм спершу з нашоi уяви, Ігоре, а тодi я тобi скажу щось таке прозаiчне – аж боюся, що наше миле приятелювання трiсне, мов мильна бульбашка: я голодна!

Ігор довго не мiг вiдвести очей вiд дiвчини: здалась вона йому амазонкою чи то мiфiчною Дiаною, що вийшла на своi угiддя полювати; а може, ця зваблива панна прийшла сюди для того, щоб спокусити його до грiха? Перед очима хлопця майнув образ Орести, й Лiдина зваба зблiдла.

– Ти зголоднiла? – засмiявся Ігор. – Браво! То ходiмо на трасу: он за поворотом на Янiв чекае на нас романтична кнайпа «Над Верещицею».

Вiн узяв ii пiд руку, його пальцi, якi навiть в уявi не насмiлювалися дотикатись до ii грудей, тепер загрiлися вiд живого тiла дiвчини, й Ігор, мов той розполовинений вiконт iталiйського письменника Італо Кальвiно – на доброго й лихого, не мiг вiдвести руки вiд тепла ii грудей.

Лiда не вивiльнялася, й Ігор цiеi митi не в силi був збагнути, де чекае на нього добро, а де зло…

Кнайпа була ще порожньою, й ми мали волю для розмови. Лiда, видно, таки добре зголоднiла: замовила собi яечню, деруни, ще й бiсквiт, я ж – тiльки каву.