Хресна проща

Нiхто не прийде… Молодин, в якого замiсть обличчя чорна кора налогового пияка, а перед ним капелюх для жебранок, в руках гiтара, на якiй залишилося тiльки три струни, вiн навiть не впiзнае найближчих друзiв – то як може прийти, та й чи треба… Антон знайшов собi вiтчину на Зеленому Клинi й повертатися в незалежну Украiну не хоче й не може – там пустив свiй корiнь у землю, яка стала йому рiдною… Ореста вже, певне, вийшла на вчительську пенсiю в Ужгородi, вона могла б прийти… Мирон встиг побувати в тюрмi за розповсюдження забороненоi лiтератури, з проголошенням Незалежностi вийшов на волю, був обраний депутатом Верховноi Ради Украiни вiд Залiзничного округу, до Львова приiжджае нечасто, я лише один раз зустрiчався з ним у Киевi; його приятелi збираються без нього на пляцу перед кiнотеатром «Маяк» навпроти костьолу Святоi Єлизавети, грае в нiс постарiлий брудний Фiлько, затуляючи пальцем то одну, то другу нiздрю, крива бабця Каролька й досi не втомлюеться танцювати пiд ту музику, а пан За-нiц без Мирона не мае з ким полiтикувати, тож бiльше часу проводить в барi «Пиво-води» на Городецькiй, де збираються завсiдники випити i про полiтику побалакати й де грае на гiтарi п'яний Аркадiй…

– А може, Лiда?.

Про що ж я говорив тодi? Може, й не говорив, а продумував, бо вже не давав менi спати задум розлогого роману з найболючiших епiзодiв iсторii Украiни, уявлявся менi цiлий цикл романiв – гордих i болiсних…

Тьмяне свiтло стаенноi лiхтарнi падало на обличчя моiх друзiв, що стояли за сповiдальним каменем i слухали…

Що я хотiв сказати доморосам, якi зiбралися у страдчiвських катакомбах у той безнадiйний час, коли несмiливi сподiвання на бодай мiзерну крихту свободи здимiли в угорському пеклi, а iхне мiсце посiла загроза кар за найменший проблиск вiльнодумства? Ми всi нiби враз вiдчужилися, боялися зазирнути одне одному у вiчi, щоб не пiддатися ще бiльшому почуттю резигнацii i страху; сприяла нам у цьому темiнь печери, проколена пломiнчиком стаенноi лiхтарнi, яка щедро освiтлювала лише мое обличчя, й менi здалося, що на мене дивляться моi друзi з надiею на розраду.

Я вловив цi позирки й сповнився почуттям вiдповiдальностi й смiливiстю, адже хтось з нас мусив зрунтати це вiдчуження хоча б одробинкою оптимiзму, цю мiсiю я взяв на себе й сказав:

– Ми повиннi в нинiшнiй темрявi засвiтити вогник надii на нашу невмирущiсть, i тим вогником мае стати пам'ять.