Хресна проща

Аркадiй стягнув з лiжка покривало, Лiда мовчки й слухняно, гейби в кабiнетi лiкаря, роздяглася й лягла на зiм'яте простирадло.

Над нею тяжiла низька стеля й нагнiтала темряву, з вiдкритого вiкна струменiла осiння прохолода й обмивала ii гаряче тiло; стримуючи переривистий подих, Лiда чекала на мужа в незвiданiй ще досi тривозi. Та вiн не квапився, зовсiм не квапився, й вона знала, що так не повинно бути, краем ока бачила крiзь сутiнок, як Аркадiй поволi роздягаеться, педантично складае штани на кант й вiшае на спинку крiсла, розгладжуе iх долонями, щоб не зiм'ялися, сiдае на лiжко й довго стягае з себе пiдштаники, його широка спина горбатиться, а руки – далеко вiд неi, не шукають ii, не дотикаються до натрудоватiлих вiд бажання грудей, не сповзають у нетерплячцi донизу; вiд образи Лiда вся стиснулася, немов хотiла заховатися сама в себе, вiднайшла рукою рiг простирадла й потягнула його до пiдборiддя, обвила ним шию, а вiн ще вовтузився, знiмав шкарпетки; все це тривало незмiрно довго, Аркадiй помщався Лiдi за притоптанi обцасами штани, за австрiйськi бакенбарди, за «троглодита» й навiть за зневажливi слова Дiани, якi начебто вимовила сама Лiда; вона вiдчула його зневагу й зрозумiла, що вiн мстить… Вiдкотилася на протилежний край лiжка, готова впасти на пiдлогу й сховатися в темрявi, – i аж тодi сильна чоловiча рука потягнула ii до себе, нiби вона була не живою людиною, а гумовою лялькою, Аркадiй вихопив з-пiд Лiдиного пiдборiддя простирадло, пожбурив його на пiдлогу й, замiсть очiкуваноi розкошi, вiдчула Лiда тiльки гострий бiль.

Похмурий ранок розбудив iх, вони нiби вперше побачили одне одного i втямили, що загсовий контракт iх не поеднав, а спiвiснувати мусять…

Однак у новому днi в Аркадiевiй пам'ятi поволi зiтлiвала згадка про вчорашне бажання вiдплатитися Лiдi за колишнi зневаги, вiн дивився на блiде обличчя дружини, з якого ще не зiйшов слiд образи, й та його помста здалась йому мiзерною витiвкою; цiеi митi iз не знаною досi втiхою збагнув Аркадiй, що йому належить шляхетна розумна жiнка; втямив, що знайшов ту, якоi нiколи не шукав, та яка мусила з'явитися в його життi, вiдчув, як дiймае душу солодке тепло, й прошепотiв до Лiди, яка сторожко дивилася йому у вiчi й, можливо, чекала вiд нього слiв, яких вiн ще не вимовив.

– Я люблю тебе, – ледь не дивуючись з самого себе, нарештi сказав Аркадiй.