І земля, і зело, і пісня

У цьому й рiзниця мiж людиною й нiминою: нiмина щось знае i завше робить те, що знае; людина пiзнае i не вiдае нинi, що вчинить завтра…»

«Що ж саме повинно спонукувати людину до пiзнання? – спитав Андрiя волхв. – Праця, жорстокiсть, обман? Чим велить керуватися Христос?»

«Ісус проповiдував милосердя й любов», – вiдказав Андрiй.

Волхв довго мовчав, мовив потiм:

«Це найсвятiше почуття може нас поеднати. Ми дозволяемо освятити нашу землю Хрестом… Справимо жертву, i я поведу вас до межi свiтiв».

Прочани поклали на ватрище зерно i стiльники з медом, а камiнь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреiв, а свiжим молоком: довкруж розносився солодкий запах хлiбноi, медовоi й молочноi землi, яка ще не знала кровi, бо була молодою. Орiяни падали ниць перед каменем i били поклони, а волхв воздавав молитву, й люд вторував за ним хором: «Даждь, Боже!»

Слухав Андрiй i дивувався, що так само, як цi незнанi орiяни, молилися до Ягве гебреi-хлiбороби: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу i дощ, щоб i завтра ми були надiленi щедротами Твоiми!»

Коли запашний дим розiслався над потiчком i всякнув у прибережнi трави, волхв Богодан, спираючись на костур, пiшов попереду процесii в бiк Данапра.

З ним поруч iшов Андрiй Первозваний, двигаючи на плечi бiлого хреста, з явора витесаного. Виносив його на зелену орiянську Голготу.

А коли стали на вершинi гори – уздрiли у всiй величi диво Орiянського краю: рвiйний плин безмежно широкого Бористену.

Вихопившись iз холоду пiвнiчноi землi, сповiльнив вiн раптом свiй бiг бiля пiднiжжя кручi, розливаючись по рiвнинi на десятки рiк; верболознi острови спиняли рiку, щоб вона встигла вiдбити у своiх водах красу Орiяни, а потiм, знову злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням i ревом ринути на пiвденнi простори, забираючи в себе всi води благословенного краю для подарунку Гостинному морю.

«Погляньте, люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, а лiворуч – на пiвнiч i схiд, за крайнiм урочищем Полин, в земних тiснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гiперборейських льодiв землi безбожного Магога, Яфетового сина, i панують там ватаги з колiна Роша – живуть дикi племена на безмежних просторах – до кряжiв Ямантау й далi аж до Гiндукуша – iдять вони нечисть i вбивають один одного… Ця круча, де стоiмо, то вже межа свiтiв – супротивних i непримиренних.