І земля, і зело, і пісня

Багато мав справ, бо ворохобились недобитi бояри в Галичi, i треба було вiдбудовувати й будувати новi городи, та й хлiб мусив для краю з-поза меж дiставати: з Болохiвськоi землi перестали йти валки – скiнчилися… Та все одно ждав на Митусу, i яра лють добиралася до серця: як посмiв славний спiвець, колишнiй дружинник i слуга вiрний, не послухатися наказу?

І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, iз зв’язаними руками, в подертiй рясi церковного пiвчого, колись улюбленого княжого спiвця Митусу; боляче стиснулося серце в князя, бо любив i цiнував його, i дивом дивувався, як мiг Митуса промiняти ярицю на чорну рясу, а його, Данила, на перемишльського епископа.

Князь сидiв у гридницi за дубовим столом. Вiн звелiв оружним людям вийти й довго дивився на Митусу, згадуючи, як пiд Дорогичином, коли перед тевтонцями схитнулися руськi полки, вийшов уперед спiвець iз гуслями в руках i заспiвав звитяжну пiсню про силу руського оружжя й доблесть хороброго князя – ринули тодi лавою русичi й у болото втоптали кованi тевтонськi панцирi… Чом же тепер вiн не хоче спiвати хвалу князевi? Вказiвним пальцем мовчки покликав Митусу до себе, але той навiть не поворухнувся, дивлячись на князя спокiйним поглядом, наче невинний або приречений на смерть.

«Чого ж, Митусо, – мовив з гiркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою спiвця, – не з’явився на мое повелiння?»

«Я вiльний, князю, хоч моi руки зв’язанi.

Не захотiв iти до тебе. Мiй Болохiвський край ти сплюндрував, убити можеш i мене… А може, ти захотiв стiльки страченого на Пониззi люду замiнити мною одним?»

«Не далеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, i я мушу будувати мiцну державу. Вiльнi громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобi не конче розумiти це, князь подумае за тебе.

Але знати повинен, що вiльних людей немае й нiколи не було. Вiд чого ти вiльний: вiд своеi землi, вiд ординськоi загрози чи, може, вiд роду свого?»

«Пiсня моя вiльна!»

«Пiсня вiльна? – засмiявся князь. – Може, й вiльна вона була, але токмо на поприщах вiд Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлi пiсня твоя служила епископу, а в Галичi буде служити менi.