І земля, і зело, і пісня

 – І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного спiвця, який гiдний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рiдноi землi, бо не з княжих хоромiв, заступлених вiд свiту заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ – властителя спаленоi ордою й тобою самим землi.

…Але ж земля, хай i спалена, все ж залишилася пiд ногами в людей, i господарюе русич на своему пожарищi, бо ще не випав у мене меч iз рук. Чи ж можна нинi втинати десницю, яка його тримае, i добровiльно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?

А думки блискавками шугали в головi князя; миготiли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; вiн думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, i запiзнiле каяття здавило серце: знав, що нема нинi на всiй Руськiй землi людини, котра зумiла б сльозою загоiти бiль, будити усмiх, воскрешати словом вiру – не сила володаревi це зробити, вiн може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та нiколи не матиме пайцзи до душi свого народу, який його боiться або й шануе, хвалить або ганьбить, та вiддалений есть вiд князя поза межу, яку переступити може тiльки спiвець.

І без нього князь став удвое слабшим, i народ змалiв без нього вiд зросту дубiв, смерек i тисiв до низькорослого терну.

…Постiй, Зореславо. А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким i непримiтним терном, – його порятунок; може, таким чином вiн виживе в неволi й дочекаеться днiв, коли знову вiдродяться в його лонi дуби, тиси й смереки?

…Правду кажеш, княже.

Хвала Господу, що разом з Митусою ти не змiг убити його пiснi – пам’ятi про часи панування могутнiх дерев. Без неi народ не зумiв би стати й терном, не мав би сили триматися свого грунту, мiцнiти й множитися, всохли б молодi паростки без духовного напою, переданого в пiснi. І твоi, князю, добрi й лихi дiла житимуть у тiй тямi – для прикладу i для застережень… Не час нинi для кровноi мсти, сьогоднi живий подих кожного з нас належить останнiй битвi. Може, решта твого життя, яке я маю право вiдiбрати, помножить справедливими дiлами добру пам’ять у нащадкiв про колись могутню Русь, i допоможе та пам’ять нащадкам вижити…

Згасло зелене полум’я в очах Зореслави, кволим порухом встромила вона ножа в пiхви, опустила руки, й безмежна туга оповила ii обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегшi стекла з ii очей, та слiз не було. Не було!..