І земля, і зело, і пісня

«Але ж не Аллах i не Даждьбог створили людину за своею подобою й поселили ii в раю на полях мiж Тигром i Євфратом…»

«Я знаю: вiзантiйцi твердять, що рай був у Месопотамii на червоних пiсках… Але хiба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пiлiгриме, на нашi гори й полонини: де так низько висять над головами зорi, де ходять люди в нiмбах мiсячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, – ти ж мусив уже чути iхню мову, адже цвiт папоротi у твоiй руцi».

«Вiра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтiй. – Ви не вiддаете мертвих землi, а спалюете iх».

«Ми спалюемо мертвих, а ви губите людей у вогнi живими!» – вiдказав волхв.

Вiн узяв з руки Леонтiя цвiт папоротi й змахнув ним на захiд, де ще чорнiли в пiтьмi i небо, i земля. Й пучок свiтла вiд квiтки впав кружалом на складене з полiн кострище iз стовпом посерединi, до якого була прив’язана оповита в бiлу попону постать.

У тому свiтляному крузi вiдбувалося щось неймовiрне i для Леонтiя страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сидiло за столом трое ченцiв у чорних мантiях з гостроверхими каптурами, очi iхнi зловiсно блищали, а середнiй монах, який тримав у руцi золотого хреста, зачитував iз розгорнутоi перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свiй голос непоступливiсть i лють:

«Іменем Христа, вiровiдступницю i вiдьму Магдалену засуджено найсвятiшою Супремою до спалення на вогнищi!»

Чорносутаннi суддi повставали й, хрестом тричi себе осiнивши, заволали:

«Аутодафе!»

Бiля кострища порався спузар, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печi: з патиччя цiвкою заструменiв димок, й коли зблисли пелюстки полуменi, вiн пiдклав палаючi прутики у хмиз, i як спалахнув вогонь, з-пiд бiлоi попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовiрного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволi потахав серед диму, жiнка вивiльнила руки, розпростерла iх, немов хотiла злетiти в небо, й стала схожа на хрест.