І земля, і зело, і пісня

Не смiемо iх забути – як би тодi збiднiв весь свiт!»

7

Повновида, як достигле спасiвське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою свiтанку й зупинилася на небосхилi, блiднучи вiд страху, що ось-ось викотиться iз потойбiччя черлене Даждьбогове марево i зiп’е ii звабу, що явилася свiтовi на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманоi нареченоi, якiй суджено спалити свою вроду в пеклi розкошi.

Й отверезiлому вiд купальськоi дивовижi Леонтiевi явилося жорстоке видиво, яке нiяк не в’язалося з буйною радiстю, що панувала щойно на неосвяченiй християнством землi й була первiсно непорочною, мов дiвоче лоно, що приймае вiд богинi Мокошi, як належний подарунок, солод грiха – без сорому й каяття.

Волхв Ревера безжалiсно засвiтив перед Леонтiем яву смертноi кари вогнем, i мiсiонер, спонуканий бажанням захистити свою вiру помахом папоротевого цвiту, який ще не зiв’яв вiд Даждьбогового жару, викликав видiння язичницького похорону, не менш жорстокого, нiж iнквiзицiя, й у тому снi перебували одночасно князь Святослав i мiсiонер Леонтiй, i кожному з них здавалося, що вiн присутнiй на власному погребеннi.

Над залучиною рiки височiв складений з колод жертовник, до якого слiдом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесiя.

Попереду поважно ступали лiтнi газди в солом’яних брилях iз пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, пiдперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, в бiлих холошнях з битого сукна та в постолах iз загнутими шпiцами – йшли вони мовчки, попахкуючи люльками з червоного дерева; над покiйником, що лежав на санях, стелився сизий димок й пiд вiтерцем струменiв до жертовника, всотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.