І земля, і зело, і пісня

Страх на обличчi дiвчини враз змiнився усмiшкою надii на життя з коханим в едемi; вона почала зривати з шиi срiбнi обручi, знiмати iз зап’ясть золотi браслети, а з пальцiв перстенi, й кидала iх у гурт дiвчат, що збiглися до човна; спузарi пiдкладали пiд човен палаючi полiна, й коли просмолена барка зайнялася полум’ям, з намету вийшла баба – ангел смертi. Над рiкою пролунав пронизливий крик, i впiзнав у ньому Леонтiй жалiбний зойк покинутоi Дiани.

Творилося над рiкою первiсне аутодафе. Тiла парубка й нареченоi попелiли, а iхнi душi летiли вже на митарства в чистилище, й вiрили похороннi гостi, що потраплять покiйники до раю, коли пройдуть через кару за вчиненi грiхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодiйство, грошолюбство, гордощi, убивства, блуд i перелюб.

І здалося Леонтiевi, що на кострищi попелiе вiн сам.

Щоб гiдно провести покiйникiв до раю, заправили мужi буйну тризну. Задзвенiли дримби, заплакали скрипки, затрубiли трембiти, загупав бубен; волхв Ревера перемiнився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Дiонiса, й пiшов у круговоротний танець; поважнi газди, розшалiвши вiд охоти, обнiмали молодиць, безсоромно заголювали iх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звiдки до самого ранку долинали пристраснi зойки.

Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку свiтанку розiрвало марево Даждьбога.

Й прокинувся тодi зi сну вражений несусвiтнiм блюзнiрством Леонтiй, i закричав:

«Досить, зупинiться!»

Й раптом стихло довкруж.

Перед Леонтiем посерединi свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови мiсiонера.

«Яка жорстока ваша вiра», – проказав Леонтiй, дивлячись на димовi оболоки, що iх гнали в гори вiтри.

«У сиву давнину, – вiдказав волхв, – ми сповiдували закони юдейськоi Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це дiялося тодi, коли нашi люди ще коней не знали. Нинi ж овдовiла наречена дае лише обiтницю нiколи не виходити замiж…»

«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтiй.

«Було й таке», – спокiйно вiдказав волхв.

«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнiчений мiсiонер, який проповiдував релiгiю, народжену юдейським старозавiтом.

Мовчав Ревера.

«Це був мiй похорон, – зiтхнув Леонтiй. – Я нинi зневiрився у своiй i вашiй релiгii».

«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немае вашоi i нашоi релiгii: вона у нас едина. Тi закони однi.