Черлене вино

Роздiл другий

Привиди в Луцькому замку

Свидригайло повернувся з руського боярського стану зiбраний i рiшучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогоднi Вiтовт на останнiй радi конгресу повiдомить монархiв про свою готовнiсть прийняти з рук повелителя urbis et orbis[7 - Мiста i свiту (латин.).], короля чеського й угорського, римського iмператора Сигiзмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланнi, писаному рукою кракiвського епископа Олесницького, обiцяв Свидригайловi Подiлля. Не буде йому вiдповiдi – сам вiзьме, як прийде пора.

Недарма i Вiтовт переслав бочiвку мальвазii – найкращого грецького вина! Спасибi, вино вип’е… Хай отримуе Вiтовт корону i вiдiрве Литву вiд Польщi для своiх нащадкiв – не мае Вiтовт синiв, а йому вiсiмдесят. Умре з Божою помiччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.

Князь зняв iз себе шолом, панцир, кубрак, хоч пiд камiнним склепiнням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у ллянiй сорочцi, сiв на стiлець бiля камiна.

«Коли коронують Вiтовта, – думав, – нинi, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, якi тепер так сторожко зирять за мною, увiйду у Владичу вежу, а звiдти битим шляхом до Вiльна i Тракая. Хай радять нинi, я ж даю руським боярам бенкет».

Сиве волосся, скуйовджене пiд шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливi язики полум’я вряди-годи вихоплюються назовнi, облизуючи черiнь, i освiтлюють короткими зблисками майолiковi кахлi з зображенням битв, учт, з ликами лицарiв та князiв.

Креденсери у сусiднiй залi накривають столи до бенкету; Свидригайло попивае з кухля гарячу мальвазiю, котру зволив прислати великий князь, легкий хмiль розворушуе уяву, будить у шiстдесятирiчного князя спогади.

Свидригайло невiдривно вдивляеться в химернi китицi вогню, i нагадали вони йому дiдiвський знiч – вiчний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в тi часи, коли племена летиголiв жили в пущах над Нiманом i Двiною, а iхнi князi-кунiгаси й жерцi-кревiти платили сусiднiм народам данину вiниками й ликом.

Не бачив вiн тих священних вогнiв своiх предкiв, iх вiдблиски дiйшли до нього лише через язичеськi сказання, та навiч зрiв, як виходили з болiт i пущ ятвяги i куршi, в отроцтвi своему сильнi й беручкi, i займали майже без опору колись могутнi, а тодi сплюндрованi татарвою князiвства Чорноi, Бiлоi i Червоноi Русi – й сягнули аж по Киiв.