Черлене вино

Осташка добре знали, хоч жив вiн далеко за кресом города, на узбiччi Бiлоi гори, i називали його Калiграфом, бо умiв вiн писати по-руськи, по-польськи й латиною: його послугами користувалися путнi бояри, ленна шляхта, купцi, цехмiстри i навiть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.

– Сiдай, Осташку, – боярин зробив мiсце бiля себе. – І який тебе люципер носить у таку стужу? Ще закостенiеш десь по дорозi… Невже ти думаеш, що без тебе не вiдбувся б конгрес на Волинi?

– Хай Бог вiддячить вам, боярине, – всiвся Осташко скраечку бiля старости, i конi рушили.

– Я вже справдi з нiг падав… Кепкуете собi з мене, пане Івашку, бо маете думку, що тiльки ратнi люди вирiшують долю поспiльства…

– А ти думаеш, що лiтописцi – теж? То мае щастя наша поспiльнiсть, що я затримався учора в маетку Давидовича бiля Шепеля. У свата мого будучого… суддi нашого… – Івашко сказав це з притиском, наче не бажав зайвих розпитувань, помовчав, потiм додав тим же жартiвливим тоном: – Бо якби не наздогнав тебе, то ти б i закоцюб…

Осташко глянув на Орисю, закутану бараницею, вона прокинулась i дивилась на батька синiми холодними очима.

Здивовано зиркнув на боярина.

– Дочку свою за сина Давидовича вiддаете? – перепитав.

В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Калiграф знiтився i чемно вклонився Орисi:

– Щасти тобi, дiвчино…

Вона промовчала, тiльки перевела холодний погляд на нього, i згадався Осташковi скоморох Арсен i його слова: «А ми де пиво п’емо…»

«Невiстка Давидовича.

Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, i далi питимеш у багачiв пиво, не знаючи того, що воно вiдiбране вiд тебе i подане тобi як милостиня. Ти i в Давидовича питимеш, коли покличе, i не пектиме тобi ялмужна, хоч, може, десь i сплесне на твоiх гуслях плач. Плач дитини, яка не знае, що ii болить. Болить-бо тiльки усвiдомлений бiль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на iншу – не гiдний ii любовi скоморох, який грае на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпiльманiв[14 - Вуличнi спiваки.] з псалтерiонами в руках, якi йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено вiйсько Сигiзмунда! Де наш Жижка?»

Осташко позирав на боярина: чорнi вуса i борода окреслили мiцнi м’ясистi губи, з-пiд кущистих брiв дивилися у простiр темнi очi – видно, дочка у мами голубизну взяла, – про щось думав Івашко: упертiсть i сила зiбралися у поглядi й на стужавiлому обличчi.

І згадався Осташковi Свидригайло, якого бачив учора, – була подiбнiсть в обличчях цих двох мужiв.