Черлене вино

– Чи ти Орися, чи ти Марися, а ми ще тебе й налякаемо, тiльки мамi не жалiйся!

З гурту скоморохiв вийшов, перевалюючись з боку на бiк, – де вiн тiльки був захований – рудий ведмiдь, тягнучи за собою ланцюг. Вiн пiдвiвся на заднi лапи, висолопивши червоного язика.

Вискнули жiнки, крик переполоху покрився реготом, ведмiдь повернув голову до проводиря-циганчука.

– Не балушись на мене, – мовив циган до звiра, – а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив i якоi науки в паламаря навчився.

Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дiвоньки чепуряться.

Ведмiдь кумедно вклонився, простяг убiк лапу, нiби тримав у нiй люстерко, а другою повiв понад очима i по мордi.

Смiх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидiв за суддiвським столом, лицаря, що йде iз списом у бiй: вставляв палицю пiд пахву i поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслiдував попа, що йде iз заутренi, потiм пiшов у обхiд, простягаючи циганову шапку, в яку посипались пiвгрошi, квартники, динари.

– За яку провину даеш серебро дияволу в жертву, велику згубу душi своiй творячи, а сатанi радiсть? – звiдкись узявся монах-домiнiканець у червоному капелюсi й довгiй бiлiй рясi. Вiн помахував у бiк скоморохiв посохом: – Fistula dulce canit[2 - Сопiлка солодко спiвае (латин.).], коли во славу Божу, – мiшав домiнiканець, мов горох з капустою, слов’янщину з латинню. – Гудця i свiрця обминай з боязнiю, бо то е поганське, а не християнське.

Це ж помислив сатана, як вiдвернути паству вiд костелу, – бiсiв зiбрав, у людей iх поперемiнював, i йдуть вони у зборi великому, i всi б’ють у бубни coram publico![3 - При народi (латин.).] Податтю iх, податтю, многократною!

– Пiп у дзвiн, а дiдько в клепало!

– Сова нiчна!

– Грайте, потiшники!

Посипалися викрики з юрби, та вже померкло веселiе, бо хоч i вiдтiснили дебелi парубки монаха, та прийшов вiн сюди не сам: протиснувся до скоморохiв екзактор, зажадав податку вiд ватажка.

Гусляр змiряв здирцю темним поглядом.

– Платили мпи, мосцiпане! У твоi руки й на цьому ж мiсцi давали щорiчну подать у двадцять грошiв, коли нас покликав жондца[4 - Жондца – староста (пол.).] Луцького замку вiтати королiвськi i княжi кортежi, що перед Рiздвом котилися сюди з Вiльна, Кракова й Мальборка! А чи, може, пам’ять тобi вiдiбрало?

– За хвальнi пiснi ви платили, але й згрiбали вiд ясновельможних жменями.