Черлене вино

На схiд вiд мiста, на вiддалi гарматного пострiлу, звелася з рiвнини до неба Лиса гора, увiнчана овальним замковим муром i високою гранчастою баштою. До замку крiзь непрохiднi влiтку болота, що киснуть над гнилою Лiберцiею й кожушаться рiдким вiльховим лiсом та чагарями, ведуть двi обсадженi липами дороги: зi сходу – до Бродiвськоi брами, iз заходу – до Львiвськоi. Перед нижнiм валом дороги обриваються звiдними мостами, що зяють, немов вiдкритi пащi турiв.

Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому мiцну залогу тримае Івашко Рогатинський.

Осташко сидiв бiля вiконця, дивився, як обкутуеться замкове громаддя синюватим смерком. Звечорiло вже, погасли свiтелка, сивою пеленою закрилося мiсто, тiльки замкова башта чорно бовванiе i чутно, як перегукуються вартовi.

Меркнуть у теменi обриси Олеського замку, фортецi, що стоiть посерединi ланцюга, який закайданив Галицьку Русь вiд Кам’янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський – ратоборець з сильною рукою.

Осташко вiдiйшов од вiкна. Хукаючи з холоду в руки, присiв до столу, на якому стояв каламар з тростиною i лежав папiр. Засвiтив свiчку.

«А що я повинен робити, коли моя зброя – не меч, а трость?»

«Давид, сiдаючи, клав персти на живii струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило i папiр i кладемо письмена…» – згадався Осташковi бiблiйний вiрш.

«А на бiльше я не здатний… Що вдiяти можу?

Та я знаю: кожен стiльки винен своiй отчизнi, скiльки вiн може дати iй при його здольностi й умi.

Слабi в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирi; м’яке в мене серце – млiе воно, коли побачу живу черлену кров; нiкчемне мое тiло – загрузло б у землю пiд тягарем сталевого панцира; рука моя зiгнеться мов лоза, коли б я спробував пiдняти булатний меч. Але дав менi Бог зiркi очi й бистру пам’ять, я постиг таемницi письма, i легка трость у пальцях дивно послушна моiй волi – гаптуе вона те, що вiдчула моя душа i осмислив мiй розум. Уся сила моя у тростi скорописнiй. Тож коли я – не здатний нi до бортi, нi до ратi, анi до сохи – затрую для лакомства мережу думок своiх олжою, хай усохнуть три персти на десницi, якi тримають трость, i хай забуду я таiну письма…»

Чутно, як перегукуеться варта на сторожових вежах нижнього замкового валу, дзвенять металом зброярi в зброярнi, не сплять – готуеться до ратi руська залога.

«Напевно, я нiкчемою здаюся тим, що тримають напоготовi списи, бердишi, алебарди й гакiвницi.