Черлене вино

– Вую, немолодi вже есьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас вiд замку аж до Гавареччини, де ми в гончарiв напилися й горшки побили.

– А знаю, знаю, – вiдказав чоловiк. – Івашко ласку в Ягайла заслужив ще пiд Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королiвським ленником на Рогатинщинi. А потiм до Вiтовта перейшов, i той його старостою Олеського замку поставив.

– Чоловiк оглянувся: серед людей, якi ще не розiйшлися, не видно було нi шляхтичiв, нi королiвських рицарiв – стояли тiльки селяни й мiщани. – Івашко – здольний лицар, i кажуть, вiн серед тих бояр, якi за Свидригайла. Та тiльки…

– А що, а що? – почулося з гурту. – Свидригайло – князь справедливий, вiн за Галицьку Русь православну…

– Усi за Русь православну, – примружив очi чоловiк. – Усi… Щоб бiльший кусень собi вiдшабатувати.

Токмо ми, русини, ще не знаемо, з якого боку пiдступитися до тii Галицькоi Русi…

Туроподiбна В’iзна вежа з подвiйною брамою, гостроверхi Владича i Стирова над пiвденним урвищем поедналися мiж собою товстостiнним муром iз заборолами, заховавши вiд людського й ворожого ока правительське ядро Волинi з готичним червоним палацом великого литовського князя посерединi замкового двору, з собором, резиденцiею луцького епископа, каплицею i сторожовими iзбами.

Мiцну фортецю збудував колись на стрiмкому березi Стиру син Данила Галицького Мстислав. Їi можна взяти хiба що голодом або безводдям.

До замку зусiбiч тулиться багатолюдний Луцьк, вiдгороджений од лядського боку непрохiдними багнами над Стиром i Сапалаiвкою; вийти з нього безмостовою дорогою можна тiльки трактом, що йде вiд Владичоi вежi на Литву.

Великий князь Литво-Русi Вiтовт Кейстутович резидуе в червоному палацi, звiдки веде пiдземний хiд попiд Владичу вежу аж до Гнiдави; до княжих хоромiв сходяться вряди-годи на урочистостi й бенкети европейськi монархи, якi з’iхалися до Луцька на конгрес.

А Волинь натужуеться i стогне, а дорогами щодня тягнуться саннi валки з мiхами борошна, з бочками меду, з тушами впольованих у пущах зубрiв, лосiв, i женуть звiдусiль волинськi кметi стада бикiв та баранiв – щоб нагодувати й напоiти iменитих гостей.