Черлене вино

І послали в Крем’янець двох чоловiк, змовившись iз ними: «Предайтеся служити воеводi крем’янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогнiть i мiст положiть». І тi приiхали, довiрилися воеводi, а в понедiлок Великоднiй Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем’янця iз загоном у п’ятсот чоловiк, пройшли по спущеному мосту i серед темноi ночi перебили крем’янецьку залогу…

– Нiч була, коли ми тебе визволяли з крем’янецького острогу, – сказав по хвилинi Івашко. – Василь Острозький та Олександр Нiс помчали тодi з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин.

Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?

– He забув, – спохмурнiв Свидригайло, i це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скiльки маеш вiйська в Олеську?

– Тисяча. На полi – тисяча. А в замку вона трьох вартуе. Неприступний мiй замок.

– Як довго витримаеш облогу?

– Пiвроку. Але чому ти спохмурнiв, князю?

Вiдповiдi не було, i серед цiеi мовчанки раптом тривога пройняла боярина.

Пiвроку… Тисячi королiвських рицарiв на заолеських полях – вiд Пiдлисся до Плiснеська – з таранами, облоговими баштами, кiннi й пiшi, в залiзi i з вогнем, а замок посерединi – мiж порослими лiсом болотами i хребтом Вороняцьких гiр. Пiвроку на червоному полi… А якщо бiльше?

– Чому ти спохмурнiв, князю? – перепитав Івашко Преслужич.

– Думаю…

Та враз забiгали Свидригайловi очi, весело спалахнули, вiн розкотисто засмiявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному смiховi, i боярин засмiявся теж.

– Пiвроку, кажеш? – обiрвав смiх Свидригайло. – А нам досить пiвмiсяця!

– Спитати хочу тебе, князю…

– Увечерi спитаеш. Я збираюся до вашого стану.

Засурмили роги бiля В’iзноi брами, литовськi стражники пiдняли вгору алебарди, лучники вибiгли на майдан, вигукуючи:

– Дорогу, дорогу!

Галман знявся за вiрменськими лядами, литовськi жидове, обвiшанi дорогими едвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а вiд папертi Покровськоi церкви поповзли жебраки.

Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сiдницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногi, слiпi, безрукi, кульгавi, з оголеними синiми колiнами, з виставленими обрубками, з вiдкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, нiби то було гаддя або щури, вiдштовхували ногами лучники, жебраки хапали воiв за халяви чобiт, вiдкочувались i наповзали знову.