Черлене вино

– І вони були колись люди.

– Смiшний ти, чоловiче, i нерозумний. Хоч i не схоже, та, мабуть, сам смерд еси?

– Русин есьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

Забiгали жовна на вилицях князя, вiн повернувся, за ним стали литовськi ратники, i тут Свидригайло упритул зiткнувся iз скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями пiд пахвою. Князь ступив крок, але зупинився i, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат i кинув гусляревi.

– Ти iхнiй ватажок? Сьогоднi, як ударить дзвiн на Покровi, приходьте в Стирову вежу спiвати на моему бенкетi.

І рушив майданом у бiк русинського боярського стану.

– Вiддай йому дукат, парубче, – мовив чоловiк. —Негоже спiвцевi грати в костi з сильними свiту сього.

– Еге ж, – хмикнув Арсен, – базiкайте… А ми де пиво п’емо, там честь вiддаемо.

– Дивись, щоб не перепив. Аби на похмiллi не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвiночками…

– Та хто ви такi, що всiх повчаете? – огризнувся гусляр. – Пророк чи хто?

– Та нi… Я, хлопче, Осташко Калiграф.

З Олеська.

Вiн сказав це, повернувся i загубився в юрбi, а тодi до Арсена пiдiйшов одноокий, без руки старець i мовив:

– За вiщо образив нас, скомороший ватажку?

– Гур-гур, iде Юр, – визвiрився Арсен на старця. – А ти хто такий?

– Рiвня тобi. Я – отаман калiк перехожих.

– Та як ти смiеш, голодранцю! – закричали скоморохи, i циган вiдпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.

Звiр заревiв i кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки – врозтiч.

– Тiкайте, щури пiдвальнi, як не хочете знати, що таке амiнь в отченашi! – зареготав iм услiд Арсен.

І змовк. Звiддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то спiвчутливо жебрацький отаман, похитував головою, i Арсен вiдчув, як у душi заворушився докiр до самого себе. Чи ж то давно було?..

Жебручi спудеi Ягеллонського унiверситету – жаки – бродять кракiвським передмiстям, випрошуючи грошей i хлiба, бо iм, бач, захотiлося рогатоi беретки бакалавра, а iсти нема що, i з бурси схизматiв прогнали, а люди людьми: хто дае подаяння, а хто палицею проганяе.

Верталися у своi пiдвали з худими торбами, i вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись бiля чепурноi хатини, в якiй мешкали львiвськi маляри i рiзьбярi, що оздоблювали каплицi у катедрах Вавеля.

«Не хочу бiльше жебрати! – пошпурив вiн торбу. – Чуете – не хочу…»

«То здихай», – вiдказали йому жаки й подалися далi, тiльки три залишилися бiля нього – нинiшнi дударi, – витрусили з кишень хто що мав.