Край битого шляху

Але те, що вiн побачив, – катування, побоi, смерть невинних людей – запеклося ненавистю проти тих, хто пiд гаслом нацiональноi боротьби кликав до нових убивств.

Завжди понурий, завжди зморений важкою i нудною працею задля шматка хлiба, Кузьмiнський був насправдi чуйною людиною. Вiн суворо глянув на сина Владека, коли той привiв маленького жебрака до хати.

– Це хто?

– Вiн голодний, татусю.

Мати непривiтно подивилась на Антося.

– Багато тепер таких ходить. Всiх не нагодуеш.

– Де твоi батьки? – спитав Кузьмiнський.

– Мама на тифус померла… А тата ще давно мадьяри забрали…

Кузьмiнський змiнився на лицi. Перед очима враз постала жахлива картина маршу арештованих «москвофiлiв»: голоднi, затурканi мужики йдуть пiд штиками, як худоба на зарiз, не знають, за що ув’язненi, i тiльки стогнуть: «Дiти, дiтоньки…» А вони, iхня надiя, в жебрацькому лахмiттi блукають вулицями, випрошуючи хлiба. Глянув на Владека i затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».

– Дай йому гарячоi зупи, – буркнув Кузьмiнський до жiнки i вийшов. Через якийсь час повернувся, кинув хлопцевi штанцi й сорочку.

– Одягайся!

Кузьмiнська зi злiстю кинулась на чоловiка:

– Багато маеш того заробку? Владека щоб вивiв у люди!

Кузьмiнський, нiби не чуючи слiв дружини, спитав у Антося:

– Читати вмiеш?

– Я ходив уже рiк до школи, – вiдповiв хлопець.

Антось жадiбно сьорбав суп, голосно плямкаючи, i ковтав хлiб великими шматками. З другоi кiмнати долiтала розмова подружжя Кузьмiнських.

– Я не можу дати пропасти цiй дитинi з голоду, коли вона уже переступила порiг нашоi хати. Я Владека побачив у ньому, розумiеш?

– Але ж вiн русин, Мундзю, – впиралася жiнка.

– Русини також люди. Вони так само, як i поляки, можуть умирати вiд холоду, голоду й побоiв. І хай хлопець буде собi русином, коли захоче. Це не наша справа. А ти вже будь йому коли не мамою, то хоч не мачухою… Звiримося цього разу на долю. Та й Владек сам вибрав собi товариша…

Галузка бузку заслонила обличчя Юлi.

– Кузьмiнська так i не стала менi матiр’ю, – вiв далi Антiн. – Мужицьке тавро, виписане незримими лiтерами на моему чолi, не дозволяло iй наблизитись до мене. Я вчився разом з Владеком у гiмназii, мав одяг, iжу – все, крiм материнського тепла.