Край битого шляху

Антiн пiд стусанами, що сипалися на нього з рiзних бокiв, пробирався до виходу.

Тут вiч-на-вiч зустрiвся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарештi, Антiн промовив:

– Ходiм додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силомiць потягнув його за руку.

Антiн замовк, йому здалося, що Юля не слухае.

– Здаеться, я знудив вас, Юлю.

Вона не зрозумiла, навiщо Антiн це сказав. І чому враз перервав розповiдь.

– А далi? Що Владек?

– Владек… Вiн щиро каявся, що пiшов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зi мною не схотiв.

– Ти поляк з бiдноi сiм’i, – говорив я йому, – я украiнець з бiдноi сiм’i. Нам не по дорозi з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?

Але Владек вiдмахнувся i зарiкався, що це перший i останнiй раз вiн узяв участь у полiтичнiй акцii. Ми залишились приятелями й надалi. Тiльки щось надламалось у нашiй дружбi й не згладжувалось бiгом часу. Як мала вибоiна на схилi гори розмиваеться дощем i творить новi береги, так i зустрiч у дверях залу Копернiка вiддалила нас.

А менi потрiбний був друг. Як повiтря. Наступнi роки були сповненi незвичайних для мене подiй. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що нiколи не забудеш.

Пам’ятаю, одного дня ендеки[6 - Нацiонал-демократи. Члени фашистських органiзацiй панськоi Польщi.] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напiвпритомного скривавленого еврея. Волокли й реготали.

І нiхто не боронив його. Стояв i я збоку, як пiдлий боягуз.

А зовсiм недавно я був свiдком убивства робiтника-демонстранта. Мабуть, до смертi не зблiдне в моiй свiдомостi ця жахлива картина. У нього з рота i з вух стiкала кров, а вiн кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революцiя!»

Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революцiйноi пристрастi, не знаю, чи сама iдея така сильна, що примушуе саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героевi: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти принiс своею геройською смертю?» Я звинуватив його i тих, хто йде на невиправдану смерть.

Я перестав читати соцiалiстичну лiтературу. Чи мав рацiю – не знаю. Я залишився самотнiм, безпорадним у плутанинi власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до працi над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалi бiльше почала цiкавити доля незнайомих i далеких германiзованих слов’ян.