Край битого шляху

Мати завжди хворiе, i, напевно, й тепер нема нiчого особливого.

Але почав збиратися. Залишив Костельнiцькому ключi вiд кiмнати й поiхав на вокзал.

Мати лежала тяжко хвора. Бiля неi сидiли лiкарi i старий Кузьмiнський.

– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хвороi, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.

– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмiнська. – Приiхав! Який дорослий став. Як ти там?

– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрi, ти ж знаеш.

– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуеш?

– Що ти, мамо! – кинувся до неi.

– Мамусю!

Батько голосно схлипнув i вийшов з кiмнати.

– Нiчого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому мое благословення. Вiн добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдiть усi вiд мене.

Старий Кузьмiнський ходив сам не свiй, тяжко пригнiчений горем. Вiн бачив, що дружинi не видужати. Рак не вилiковують. Никав поглядом по кiмнатах, виходив, знову заходив i зупинявся перед Владеком. Йому хотiлося спитати: «Синку, що буде з нами, як мама помре?» Але боявся вимовити цi слова.

Кволо запитав про щось зовсiм непотрiбне: чи у Львовi така сама погода, як тут, або чи не було газет? І не чекав вiдповiдi.

– Антось здоровий?

– Здоровий, татку. Казав кланятися вам… – вiдповiв стримано.

– Давно не маю вiд нього листа. Чи не загнiвався?

– О, нi, татусю. Вiн завжди тепло згадував про вас. Тепер виiхав. Мабуть, роботи шукае. Не знаю, де вiн. Зрештою, у нього вже своя дорога.

Старий нiби прокинувся вiд сну.

– Своя дорога, кажеш? А в тебе?

– І в мене своя, – сказав роздратовано.

– То у вас не одна?

Владековi все пригадалося в цю хвилину: суперечки, зустрiч у залi Копернiка, слова Костельнiцького, Юля… Тiльки на однiй дорозi вони сходяться, та й то як суперники. Сказав:

– Здаеться, що не одна. Ми ж i нацiй рiзних…

Кузьмiнський похнюпився.

– Не так… Я не так хотiв…

Протест закипав у душi Владека.

«А чого, чого ви хотiли? – мало не кричав.

 – Щоб я, як ви, наскрiзь просяк мужицьким духом? Вам це можна, ви магiстратський урядовець, але мене не зв’язуйте навiк з Антоном. Я поляк, чуете, поляк, а не якийсь космополiт!»

Тепер вiн був заодно з Костельнiцьким. Але змовчав: мати лежала хвора.

…Владек блукав темними вулицями мiста. Не хотiлося йти додому. Вiдчуття самотностi, як ртуть, проникало не тiльки в свiдомiсть, а й у кожну клiтину тiла.