Край битого шляху

Хотiв уже пiдвестися, коли професор вибачився i вийшов у спальню. Через хвилину повернувся. Зупинивсь перед Антоном, зам’явся.

– Я знаю… знаю, що ви гордий. Але повiрте, що це вiд щирого серця…

Антiн не зрозумiв.

Мохнацький сягнув у кишеню i вийняв звiдти пачку банкнотiв.

– Отут декiлька злотих… Вiзьмiть, прошу вас, Кривдо.

– Що ви, професоре! – спаленiв Антiн i рiшуче одвiв його руку.

– Я не хотiв вас образити, не подумайте так… Я хочу, щоб ви написали дисертацiю.

– Дякую, щиро дякую, – прошепотiв Антiн.

– Гаразд. Хай буде й так. Залиште менi свою адресу на всяк випадок.

Уже сутенiло, коли Антiн вийшов вiд професора.

Професор повiв Антона за веранду.

– Ви не маете бажання оглянути мiй садочок?

– Боюсь, що i так забрав у вас багато часу. Але на квiти…

Через парканець вихиляли чепурнi голiвки кучерявi жоржини – бiлi, червонi, рожевi.

– Це моя доня iх плекае, – похвалився Мохнацький.

Антiн тяжко перевiв подих. Нi, вiн не забув про неi. Розмовляючи з професором, увесь час думав, боявся i бажав: ось-ось у вiдхилених дверях спальнi так, як тодi, покажеться чорноволоса циганочка, привiтаеться, всмiхнеться й збентежено опустить очi. Але Юля не виходила, i в серцi Антона, мов обiрвана струна, скрутився бiль, коли вiн покидав кiмнату професора. А може, Владек говорив правду? Тепер побачить ii… Пiдходили до хвiрточки, а там – вона мiж квiтiв.

І саме цiеi хвилини крiзь кущi високих жоржин Антiн побачив двi постатi. Одна – висока, в свiтлому костюмi, друга – в бiлому платтi, як дитина. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, а профiль силуетом вималювався на оранжевому прузi неба. Дiвчина вiднiмала руки з долонь юнака.

– Будьте чемнi, Владеку, – почувся шепiт.

Професор повернувся. Гримаса невдоволення скривила його обличчя.

Антiн, блiдий i знiяковiлий, ледве вимовив:

– Іншим разом, професоре. На добранiч.

Мохнацький зробив жест, щоб затримати гостя, але Антiн уже зник за ворiтьми.

Юля почула за парканом батькiв голос i ще чийсь знайомий. Крiзь кущi побачила Антона, який рiзко повернувся i поспiшив до виходу. Вихопивши у Владека руки, вона кинулась до хвiртки i, не помiчаючи батька, покликала:

– Антоне!

Але Антiн не чув.

Юля не зважала на Владека.