Край битого шляху

Антiн хотiв би признатись iй у всьому, щоб до решти роздiлити горе, але… Хiба в неi свого замало? А якби зараз прибiг до неi i схилив iй голову на колiна, як матерi, яку мало пам’ятае, вона б потiшила, сказала б, що колись у життi i брата, й сестру ще зустрiне, i навiть Юлю…

Човгае вона за стiною старими шкарбунами по пiдлозi, а вiн лежить на лiжку самотнiй i вдихае випари гарячоi бiлизни, що доносяться через вiкно.

Знову голос з-за дверей:

– Може, будете вечеряти?

– Дякую, не хочу.

Тихе зiтхання, як подих вiтру, шелеснуло й згубилося в щiлинах дверей.

…Владек сьогоднi нагадав йому про те, що вже втихомирилось було на днi серця. Сестра Оленка i брат Василь. Хiба це не примха долi? Живуть на свiтi рiднi брати, сестри й не знають нiчого одне про одного. Блукають у морi людей три частини однiеi краплi i не знаходять себе. Навiть не шукають. Хiба це не примха?

Василя, напевно, нема живого. Чомусь така думка, що його немае. А Оленка… Вона була тодi маленькою i прив’ялою вiд голоду.

Де вона тепер? Може, загубилася по наймах, i нiхто нiколи не знатиме, де ii могилка? Або носить воду, бавить панських дiтей, мие пiдлоги й терпить знущання i насмiшки? А може… Страшний здогад навiявся, i вiд нього похололо в грудях. Нi, тiльки не це! Антiн силкуеться не думати про Оленку.

– Так можна й збожеволiти, – сказав сам до себе й повернувся до стiни. Спробував вiдтворити в пам’ятi iншi образи, але даремно.

Чому Владек якраз сьогоднi запитав про його сiм’ю?

І то пiсля розповiдi про смерть матерi. Антiн хотiв було ще поцiкавитися, як почувае себе батько, коли тут таке недоречне й дивне його запитання… Владек був у Коломиi, може, вiн щось знае?

Антiн схопився з лiжка, засвiтив. Накинув наопашки пiджак i, не зачиняючи дверей, вибiг на вулицю. Наштовхувався на людей i не просив вибачення. Трамваем – вiн повз, як черепаха! – добрався до вулицi Шептицьких, де жив Владек.

– Що сталося, чого так дзвоните? – спитав грубо.

Лише зараз Антiн опам’ятався. Самому стало соромно, знiяковiв.

– Владек дома?

– Вiн пiзно приходить. – Костельнiцький сердито зачинив дверi, не сказавши бiльше нi слова.

Антiн повернувся з почуттям, нiби його вдарили в обличчя. Так розмовляють хiба з жебраками. Каявся, що йшов. Безглузда уява.