Край битого шляху

Вони, одне з другим, повиннi знати, що син бiдного урядовця чесним шляхом мiнiстром не стане. Ну, йди, синашу, i ти по квитки. Вiзьми грошi. Купи й менi.

Владек чемно вклонився, захоплено глянув на коменданта i, ощасливлений його усмiшкою, заспiшив, щоб похвалитися Антоновi.

– Викликае у мене подив те, – холодно процiдив Костельнiцький, – що ви, поляк, прихистили русина, а свого рiдного сина виховуете також не так, як цього хотiла б наша держава.

– Як умiю, – не пiдводив голови Кузьмiнський.

– Послухайте, – зовсiм iнакше заговорив комендант.

 – Як ви жили – це ваша справа. Іншi були умови, iншi й вимоги до людей. А молоде поколiння буде жити в молодiй Польщi. Воно стане опорою ii могутностi, носiем вищоi культури, i треба прищеплювати молодим не стiльки рабську любов до працi, скiльки вмiння керувати працею iнших. Повiрте, син ваш нiколи вам не подякуе. Я розумiю, вам важко, низька платня, але, якщо б ви хотiли, я радо вам допомiг би. Мене переводять до Львова на роботу. Я неодружений, помешкання матиму просторе. Ваш син кiнчае гiмназiю. Якщо посилатимете до Львова, то можна й до мене на квартиру. Де ж ви знайдете помешкання для нього по стерпнiй цiнi?

Кузьмiнський не повiрив у щирiсть цiеi пропозицii. Вiн уже вiддавна журився, за що утримуватиме хлопцiв у Львовi.

– Я кажу без жартiв, – пiдтвердив Костельнiцький. – Не думайте, що це мiй жест. Я у вас братиму плату, але, розумiеться, по-людськи. Бачите, вас турбуе доля одного вашого сина, мене ж, бездiтного, – доля всiх польських дiтей.

І скiльки маю змоги…

– Але ж у мене iх два…

Комендант на хвилину зупинився, немов щось зважував у думцi, потiм:

– Присилайте обох.

Костельнiцький ставився до Владека холодно й давав йому повну волю. Тiльки при кожнiй нагодi заводив з ним розмови на iсторичнi чи полiтичнi теми.

Категорично не любить хлопець полiтики, вирiшив. І це непогано. Це вже е запорукою того, що нiколи не схилиться до соцiалiзму. Гiрше те, що його молочний брат цiкавиться нею i мае на Владека великий вплив.

За п’ять лiт вiн докладно вивчив Кузьмiнського. Помiтив у цього доброго i легковажного хлопця одну рису, що переважала над iншими, – честолюбнiсть. Вважав: цього досить.

Останнiм часом, пiсля статтi, комiсар особливо почав цiкавитися Кривдою. Бачив, що прийде час, коли цьому хлопцевi треба буде припинити рiст. Вагався: вже кинути йому першi колоди пiд ноги чи хай ще трохи… Щоб не було пiзно. Але нi, зараз не можна цього робити. Хай росте.