Країна ірредента

А поки що на фронтi затишшя, тiльки вартовi маячать уздовж шанцiв, мов журавлi, й там, при окопi на долинi, стоiть поручник молодий, йому щохвилi виринае зiтхання iз грудей – достоту, як у тiй пiснi, вперше почутiй пiд час Здвигу в Украiнському городi у Львовi…

Євген пiшов у двадцятцi на стежу в тил ворога, й до Романа добираеться тривога за приятеля: йому видаеться наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками украiнських воякiв у московське запiлля – злочинним: звiдти мало хто вертаеться, гинуть або потрапляють у полон; i добираеться до поручника Романа сумнiв: чи то не вмисне задумало австрiйське командування такий захiд, щоб позбутися найосвiченiшого прошарку украiнського вояцтва; а десь там, на вершинi Макiвки, теж залягла жiноча стрiлецька чота, i серед них панна Олена…

Спи, дiвчино, сни, кохана,

Злотi мрii-сни,

І про мене, голубонько,

Не забудь, спiмни, —

бринять у пам’ятi слова прощального вальсу на комерсi у Спортовiй залi Украiнського городу, влаштованого на завершення Здвигу.

…Уже вирушили на Стрийське шосе колони «стрiльцiв», озброених однозарядними «верндлями»; Роман з Євгеном крокують у першiй шерензi слiдом за головою Украiнського сiчового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопцi – у нових, з голочки, сiрих стрiлецьких одностроях; бойова пiсня «Нумо, браття, до зброi!» захоплюе дух, накостюмованим стрiльцям здаеться, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що iхнiй штрамацький одяг виваляеться небавом у глевтушних шанцях; Роман стоiть на вартi, ховаючись за бруствером, вiн уже звiдав рiзницю мiж парадним маршем i справжньою битвою; Здвиг просуваеться вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Пiдвальною, Валовою, а на Академiчнiй, бiля пам’ятника Фредровi, нiби метеор упав мiж Романом i Євгеном: панна Олена запалахкотiла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до жiночоi чоти, якою командуе: «Хлопцi, я вас запрошую, нi – я вас кличу до Спортовоi зали на бенкет, нам треба поговорити!» – i побiгла назад до своiх дiвчат, а Роман довго не може отямитися вiд щастя: йому здалося, що запрошення Олени прозвучало як згода на вчорашне освiдчення iй у коханнi, i виводить його iз щасливого збентеження Євген:

«То що, пiдемо, Романе?»

«Ти ще питаеш?!» – спалахнув Роман.