Країна ірредента

Звiдки взялася ця пiсня, коли вiйни ще й не чутно, коли стрiльцi ще не залягають в окопи, коли ще нема смертей? Що це – тривожне передбачення чи закляття, щоб такого не сталося?

«Сiчовики» й «соколи» вже перейшли мiсто й зупиняються перед Спортовим будинком в Украiнському городi, колони тануть, розпливаються, залишаються тiльки тi учасники походу, якi придбали квитки на комерс. Євген i Роман квиткiв не мають, але ж iх запросила панна Олена, й вони вiрно чекатимуть на товаришку, чей уже два роки разом вчаться в унiверситетi – хлопцi на правничому факультетi, Олена – на фiлософii; два роки товаришують хлопцi з Оленою Степанiвною – а кохання прийшло тiльки вчора, думае Роман, й мугичиться йому пiсня: «Щойно вчора ii пiзнав, нинi вже кохання прийшло…»

Не довго чекали: трое дiвчат з жiночоi чоти, мов зграйка ластiвок прилетiли, й представила своiх колежанок Олена:

«Це моi подруги вiд серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неi, i ще вiльна – панна на виданнi Марiйка Бачинська.

«І мене вiзьмiть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руцi», – почувся позаду чийсь голос.

Оглянулися.

«Господи, та це ж Безрiдний! – сплеснув у долонi Євген. – Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дiвчата, приймiть до компанii нашого приятеля – теж правника».

…Запала тиха травнева нiч над горами; верхи Кливи й Макiвки нiби вивищилися, виросли й вихопилися зi смерку до зоряного неба; iз зеленого бездоння iзвору потягло свiжою прохолодою, вiд якоi всяк у землю гiркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллi, мирно тече потiчок, наповнюючи перламутровим жебонiнням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха i вселяе в душу поручника Дашкевича благословенний спокiй, вiдокремивши вояка вiд свiту, в якому чатуе смерть, нiде й нiщо не нагадуе про фронт, що затаiвся на протилежних схилах завмерлих у бойовiй поготiвлi найвищих верхiв Бескидiв.