Країна ірредента

І якщо хтось обирае для себе роль лiрника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без пiснярiв не обходиться жодне вiйсько. А регiментарiв ми самi собi виберемо, пане-товаришу, може, навiть i Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий».

«Менi подобаеться ваш оптимiзм, – посмiхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручностi перейти на “ти”?»

«З охотою! – пiдняла Олена келих. – Вип’емо на брудершафт… однак без поцiлункiв. Будьмо!»

Усi цокнулися, крiм Ольги.

«Вибачте, але я не вмiю звертатися на “ти”, – сказала, i ii стиснутi губи порожевiли, а суворе обличчя злагiднiшало.

 – А щодо вождiв… Чому б i не з калiк перехожих? Звiдки ми знаемо, в якому прошарку нашоi нацii таяться лiдери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельгардта козачком, то б довiку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформiст з доброго дому, в гетьманському жупанi. Ми ще нинi нiчого не знаемо, може, й серед нас вже е майбутнiй лiдер, i не важливо, у штанях чи в спiдницi».

«То правда, – промовив Євген.

 – То правда. Ми не знаемо, в кому затаiвся новiтнiй Дон Кiхот. Інодi творчi сили несподiвано вихоплюються вгору i спадають долi, немов могутнi метеори».

«Якi зазвичай гаснуть у морi нашоi дрiмоти», – додала Марiя.

«Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у пiдданськiй дрiмотi, а став творцем нацiональноi iдеi…»

«Ти згадав, Євгене, Дон Кiхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марнi».

«Тому, що вiн тягнув за собою в лицарськi походи приземленого плебея Санчо Пансу i зрiсся з ним в едине цiле.

А Санчо оберiгав свiй ситий спокiй цiною рабства», – сказала Ольга.

«Наше завдання – змiнити плебеiв на воiнiв», – промовив Євген.

«Для цього мусить статися вибух сорому за свое плебейство. Як у Франковому “Мойсеi”: “Із номадiв лiнивих ця мить героiв сотворить”, – резюмував Максим. – Та я почув у нашiй розмовi приховану тенденцiю до глорифiкацii гречкосiiв, iдеалом яких е борщ i каша, а не свобода».

«Але ж ту гречку, той борщ i кашу спочатку мусимо спожити, й аж тодi матимемо силу ширяти думками в пiднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому i став безсмертним, що поеднав у едине цiле лицарськi пориви Дон Кiхота i шлунковi потреби Санчо Панси. Щоб вiйсько втрималося на лiнii фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».

«Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помiтно знизивши свiй максималiстський запал.