Країна ірредента

«Матiнко, рятуй! Матiнко, рятуй!» – хтось там розпачливо кричить, падае й замовкае; поручник Дашкевич припадае до землi, заряджае «верндля», стрiляе навмання, не прицiлюючись, вiн не мае права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалi пiд навальним натиском стрiльцiв вiдступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сiрi стрiлецькi одностроi облiпили протилежний схил iзвору; тодi пiднiмаеться Роман i бiжить услiд за побратимами… Та —

Ударив гранат, мов грiм гримучий,

Землю розгорнув,

Збудив окопи ще й лiс дрiмучий

І ставок, що вже заснув… —

обпiкае сине полум’я Романове обличчя, вiн глухне й падае долi; ще мить усвiдомлюе, що живе i повзе вперед, пiд животом мокро й тепло, кров багрянить траву, вiн все це ще вiдчувае, та раптом гасне свiт…

Та при окопi на долинi

Лежить поручник молодий,

Йому потiчком випливае

Червона кров з грудей…

Усе це вiдбуваеться достоту так, як у пiснi, складенiй тодi, коли вiйни ще не було; поручник Дашкевич чуе нiжну мелодiю й дiймають його свiдомiсть слова: «Спи, дiвчино, сни, кохана…», а далi вiн пливе у пiднебессi, бачить над собою тiльки сине небо й чуе чиюсь мову: «Живий, ще дихае…»; а катафалк, мов колiсниця Фаетона, мчить попiд небесами й досягае Господнiх чертогiв…

І знов затихло все довкола,

Заснув струмок, затих i лiс,

Лиш тихий вiтер по долинi

Ридання тихi нiс…

Роздiл третiй

Вiдновлена фреска

(Із Михайлових записок)

Усе, про що буду розповiдати, вiдновилося в моiй пам’ятi так, як то бувае iнодi пiд час реставрацii собору: вiдвалюеться частина тиньку – й перед реставраторами вiдкриваються зовсiм незнанi або добре забутi записи, зображення святих чи то iсторичних осiб…

Й було у мене видiння увi снi.

Нiбито раптом хтось зiрвав завiсу, що досi заслоняла мiй край, i я побачив до найменших деталей усю Украiну, так можна уявити собi великий материк, позначений умовними лiнiями на мапi, а ще краще – намальований барвистими мазками на декорацiях, що експонуються у Львiвському оперному театрi, на яких у стократ зменшеному виглядi постае вся моя земля з мiстами й селами, соборами й озерами, рiками й лiсами, – й важко менi збагнути, як зумiла рука Майстра вмiстити весь наш край на полотнi, не розгубивши нi барв, нi свiтла, анi тiней.

Таке видiння трапляеться тiльки раз у життi, та й то не кожному.