Країна ірредента

 – проказав здивовано Остап, бо аж нiяк не сподiвався почути вiд старого пiдпiльника заклику до угодовства. – Згiдно з Христовою заповiддю: пiдстав другу щоку, коли по однiй уже отримав ляпаса! О-о, це найулюбленiша засада украiнського обивателя… А його так довго малацкали по пицi, що йому й сподобалося, i вiн почав прославляти неволю. І ви теж, тату?»

«Не маеш права так розмовляти зi мною! – скрикнув Максим, й рiзкий тон його мови почав набирати висоти, наче вiн хотiв перекричати Остапа, хоч той мовчав.

 – Ми п’ять лiт воювали, немае в Украiнi нi клаптика землi, не политоi нашою кров’ю!»

«Але ж програли – i саме через ту облудну надiю, що хтось iз окупантiв битиме легше. І пiшов Петрушевич до Денiкiна, а Петлюра до Пiлсудського… Ну то хто нинi легше б’е – москаль чи лях?» – цiдив крiзь зуби Остап, i здалося батьковi, що син його ненавидить.

«А певне, що лях! – не знижував тону своеi мови Максим, намагаючись опиратися Остаповому наступовi. – Таки легше нам пiд Польщею… В нас украiнцi виходять на фестини з синьо-жовтими прапорами, а що зробив би москаль, якби й за Збручем так? Нашi селяни на Великдень iдять бiлу паску, а пiд большевиками – трупи власних дiтей… Ви хочете розвалити Польщу, а вона, як упаде, то й вас роздавить, як казав Шевченко».

«Але ж як, батьку, маемо далi чинити? – аж гейби зiв’яв Остап. – Гнути шию в легшому ярмi?»

«Мусимо мати союзникiв у боротьбi проти большевii, щоб могли, як вибухне нова вiйна, на когось спертися.

Це можуть бути поляки, можуть бути нiмцi – чорта лисого запросимо спiльниками, аби тiльки визволити Украiну вiд Москви… Й така можливiсть неминуче настане: легенда про те, що Росiя непереможна, облудна. Вона легко могла впасти i пiд Полтавою, i у вiйнi з Наполеоном, i теж у Кримськiй i Японськiй вiйнах. Рiч у тiм, що Захiд нiколи не бажав розвалу московськоi потвори i, на свою голову, захищав ii, боячись Москви менше, нiж звiльнених з-пiд ii ярма народiв. Тому ми мусимо заручитися в наступнiй вiйнi, яка неминуче вибухне, i Польщею, i Нiмеччиною, i Францiею…»

«Нашим вiчним горем, тату, завжди була i е духовна криза провiдноi верстви: а може, хтось нас пожалiе. – Ця жебрацька iдеологiя давно застарiла. Але ж народилася нова – радикальна, нацiоналiстична. І першi ази в нiй виписали таки ви, хоч цього як слiд не усвiдомлюете. А ми, наступне поколiння, допишемо ii i перетворимо на чин, хай i кривавий.