Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

Ольга Левицька в першi днi вiйни овдовiла: ii муж Дмитро Басараб загинув у боях на Макiвцi; Марiйка Бачинська виiхала до Берлiна й працювала там в Украiнському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанiвна, незважаючи на заборону батькiв, записалася в жiночу стрiлецьку чоту, яка пiд Болеховом потрапила в оточення i здалася в росiйський полон – це трапилося за день до того, як ii судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, вiдправили до вiденського лазарету; Євген Коновалець i Максим Безрiдний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалi бiля Тухлi.

Намагаюся обережно знiмати тиньк часу зi староi фрески – й постають передi мною живi.

Роздiл четвертий

Батько i син

За наметом клекотiв Майдан: змiшалися на ньому в единий гул спiви, музика, голоси промовцiв, i щораз бiльше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпi, немов у грозовiй хмарi, гусло й тужавiло зловiсне рокотання, що загрожувало розрядитися нищiвним градом бунту; пориви людськоi лютi, стримуванi страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, i досить було однiеi необачноi iскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.

Порошив сухий снiг, притрушував холодною пiною марево гнiву; я вiдхилив дверну пiлку намету й у присмерку побачив розгойдане море голiв на площi; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегiв – i мене пройняло змiшане почуття тривоги, втiхи й гордостi… І тут менi згадалися колишнi слова зневiри мого приятеля Михайла, котрий, як i я, невiдривно вдивлявся у натовп на безкраiй площi й, можливо, переоцiнював давнi своi постулати, якi пригнули його до землi, коли над нашим свiтом, немов осiння шарга, зависла байдужiсть i втома: «Цi вже не вийдуть на арену, це травоiди, як говорив Донцов».

І, бажаючи, щоб вiн i далi не вiдмахувався вiд моiх докорiв легковажною притчею про песимiстiв i оптимiстiв, а щиро розкаявся за зневiру, сказав я йому, затруюючи своi слова краплею гiркоти:

«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловiре?»

Михайло затулив пiлку намету, повернувся до мене, примарне свiтло маловольтовоi лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тiнi образи, анi розкаяння за свою колишню слабкiсть; вiн заговорив, як менi здалося, не так до мене, як до себе самого:

«Я навiть найпослiднiших невдах нiколи не вважав бидлом, брате.

Кожен, хто живе на нашiй землi, е людиною зi своiм цензом духовностi й свiтогляду.